Глава 51. Нове знайомство

Оповідач:
Наступного ранку гори зустріли їх туманом і запахом кави. Бабця-рецепціоністка, як завжди, була на посту — сиділа на ганку, в’язала щось рожеве й бурмотіла:
— Якби люди так слухались, як нитка голку — у світі був би порядок. 

Валентин вийшов із чашкою чаю, вдихнув прохолодне повітря й подумав, що вперше за довгий час не думає ні про Дашу, ні про дивні події. Просто — живе. 

Еван:
— То куди сьогодні йдемо? 

Соня:
— Я пропоную у спа. 

Валентин:
— Тут максимум — спа для кіз. 

Оповідач:
Вони вийшли на стежку, що вела вгору. Сонце пробивалося крізь гілки, трава блищала росою, і навіть Соня — хронічна скаржниця — на хвилину замовкла. Аж поки не почула голос. 

Дівчина (з-за кущів):
— Обережно, слизько! 

Оповідач:
Вона з’явилась, наче персонаж із реклами йогурту: у світлій куртці, з рюкзаком і усмішкою, від якої навіть Соня трохи прикусила язика. Її звали Марта, і вона працювала тут, у готелі — проводила екскурсії для туристів. 

Марта:
— Ви, мабуть, новенькі. Можу показати місця, які не знайдеш у гуглі. 

Валентин (усміхається):
— Пропозиція звучить як пригоди. 

Соня (пошепки до Евана):
— Ага, і як флірт. 

Еван:
— Що таке флірт? Це як гра з м’ячиком? 

Соня:
— Щось схоже. Тільки в кінці ти або щасливий, або покусаний. 

Оповідач:
Марта йшла попереду, показуючи їм лісову стежку, розповідала, як тут знімають фільми, як місцеві вірять, що в цих лісах живе “вогняний кіт”, який приносить щастя. 

Соня:
— Ага, ще скажи, що цей кіт — я. 

Марта:
— Його бачать тільки ті, хто має чисте серце. 

Соня (до Валентина):
— Ну от, ти не побачиш. 

Валентин:
— А ти, бачу, вже давно тут живеш. 

Оповідач:
Вони піднялися до водоспаду. Вода падала зі скелі з шумом, ніби сміялася. Марта зняла куртку, обернулася до Валентина: 

Марта:
— Отут зручно загадувати бажання. Але треба, щоб тебе оббризкало. 

Соня:
— Яке знущання над зачіскою. 

Еван:
— Я хочу, щоб нас годували щодня м’ясом! 

Валентин:
— Я бажаю... (замовкає) — щоб усе стало на свої місця. 

Оповідач:
Марта подивилася на нього з цікавістю. Її очі були спокійні, але уважні. Так дивляться люди, які щось розуміють глибше, ніж говорять. 

Марта:
— Гарне бажання. Тут гори все чують. Головне — не брехати їм. 

Соня (бурмоче):
— А вона точно гід, а не шаманка? 

Оповідач:
Дорогою назад Соня демонстративно йшла попереду, кидаючи косі погляди на Марту.
Еван весело бігав навколо, збираючи шишки, а Валентин ловив себе на думці, що відчуває... спокій. Можливо, навіть цікавість. А ввечері, коли вони сиділи біля каміну, Соня нарешті вибухнула: 

Соня:
— Вона тобі подобається, так? 

Валентин:
— Ми просто розмовляли. 

Соня:
— “Ми просто розмовляли” — це те, що каже кожен перед катастрофою! 

Еван:
— А що таке катастрофа? 

Соня:
— Це коли хтось не помічає, що ти сидиш поруч п’ять років, а тут приходить якась “Марточка” з усмішкою, і все — світ валиться. 

Валентин (сміється):
— Соню, ти нестерпна. 

Соня:
— Я — котяча правда. 

Оповідач:
За вікном шелестів вітер, а десь унизу гуділи ліси. Марта казала, що гори слухають. І цього разу, здається, вони слухали дуже уважно. 

Затемнення. Кінець глави.