Глава 50. Готель і гірські пригоди

Оповідач:
Після восьми годин дороги, трьох зупинок і одного “а можна я за руль?”, яке кричав Еван, вони нарешті приїхали. Перед ними стояв двоповерховий готель із дерев’яними стінами, що пахли смолою й димом. 
Табличка гордо заявляла:
“Готель Мандрівна хмарка. Комфорт, як удома. Якщо ваш дім у горах.” 

Соня (витирає пил із валізи):
— Якщо в мене дім у горах, то я вже хочу Wi-Fi. 

Еван (втягуючи повітря):
— А я хочу знайти того, хто так смачно пахне! Це... корова? 

Валентин:
— Це сир. Тут усе пахне сиром. І спокоєм. І трохи вологою. 

Оповідач:
На рецепції сиділа бабця років сімдесяти з капелюшком у вигляді гриба. Вона подивилась на трійцю уважно, довго — і спитала:
Бабця:
— Ви бронювали? 

Валентин:
— Так, на прізвище Валентин Соловей. 

Бабця (повільно гортає блокнот):
— Ага, є. “Молодий чоловік і двоє... супутників”. Це вони? 

Соня (поправляє волосся):
— Ми — супутники нового покоління. 

Еван:
— Я більше — мисливський дрон. 

Оповідач:
Бабця не зрозуміла, але кивнула. Вона вручила їм ключ і сказала, що сніданок “до дев’ятої, потім кури з’їдають усе самі”.
Кімната виявилась дивною сумішшю старовини і ремонту з 90-х. На стіні — рушники з вишивкою “Любов живе тут”, під вікном — старий телевізор, який виглядав так, ніби пережив кілька світів. 

Соня:
— Тут... романтично. У сенсі “романтика в стилі виживання”. 

Еван:
— Мені подобається. Можна бігати, можна гавкати, можна навіть… 

Валентин:
— Не можна. 

Еван:
— Я ж ще не сказав що! 

Валентин:
— Ти подумав так голосно, що навіть телевізор почув. 

Оповідач:
Вечір прийшов тихо. Валентин розклав речі, Соня влаштувалась перед дзеркалом і дістала косметику (“а раптом тут знайдуться люди”), Еван з ентузіазмом крутився біля вікна, розглядаючи краєвид. А потім... 

Еван:
— Там, унизу, козел! 

Соня:
— Це дзеркало, Еване. 

Оповідач:
Знизу почувся запах вечері — картоплі, грибів і ще чогось, що бабця назвала “фірмове”. Всі троє спустились униз. Їдальня була схожа на музей гуцульського мистецтва, але з телевізором, який транслював тільки новини про погоду. 

Бабця:
— Ви з міста? 

Валентин:
— Так. 

Бабця:
— Видно. Міські завжди такі: спочатку питають, чи є Wi-Fi, а потім — чи є Бог. 

Соня:
— А якщо спочатку питаю, чи є кава? 

Бабця:
— Тоді ви — реалістка. 

Оповідач:
Вони повечеряли. Їжа була проста, але смачна. Соня з подивом з’їла грибну юшку (“це як паштет, але в рідині”), Еван захоплено розповідав історії про свою “мисливську молодість” — хоча, як тварина, він тоді боявся навіть пилососа. Коли вийшли надвір — ніч була тиха, зорі величезні. Валентин дивився в небо й думав, що, може, саме це й потрібно — просто побути. Без питань, без минулого, без пояснень. 

Соня:
— Ти чого мовчиш? 

Валентин:
— Мабуть, уперше відчуваю, що не треба нічого виправляти. 

Еван: (задумливо)
— А я вперше не хочу гавкати. 

Соня:
— О, тоді це точно відпочинок. 

Оповідач:
І вони сміялися довго, поки десь далеко співали цикади, а в горах хтось розповідав казку вогню. 

Затемнення. Кінець глави.