Глава 46. Жили разом недовго

Оповідач:
Кажуть, справжня перевірка почуттів — не романтичні вечері, а спільна квартира. Валентин і Даша зняли маленьку, на третьому поверсі старої п’ятиповерхівки. Там пахло кавою, пилом і трохи — початком нового життя. 

(Нова квартира. Даша розпаковує коробки, Валентин тримає кішку сусідки, бо та забігла в двері.) 

Даша:
Постав коробку з посудом на кухню! Тільки не ту, де дроти! 

Валентин (розгублено):
А звідки мені знати, де дроти, якщо ти не підписала коробки? 

Даша (зітхає):
Ой, почалось… 

Оповідач:
Так минула їхня перша година спільного життя. І якщо бути чесним — вона була дивовижно схожа на подальші дні. 

(Кухня. Валентин варить макарони. Даша дивиться з дивану.) 

Даша:
Ти впевнений, що вони не злипнуться? 

Валентин:
Я слідкую. 

Даша:
Ти сказав те саме, коли прасували мою білу сорочку. 

Валентин:
І вона досі біла. 

Даша:
Вона досі пахне димом. 

Оповідач:
Вони сперечалися через дрібниці,
але щоразу мирились швидко —
то через сміх, то через поцілунок.
А іноді — через те, що просто не хотілося бути в тиші. 

(Пізній вечір. Вони дивляться фільм на ноутбуці, під ковдрою.) 

Даша:
Як думаєш, ми колись будемо такими, як у кіно? 

Валентин:
Ти про любов до останнього подиху? 

Даша:
Ні, про те, щоб телевізор був більший. 

Оповідач:
Вони сміялися, аж поки сусіди не постукали в стіну. І це теж стало частиною їхнього ритуалу — сміх, стукіт, “вибачте”, і знову сміх. 

(Ранковий хаос. Валентин шукає сорочку, Даша сушить волосся феном.) 

Валентин:
Ти бачила мою синю сорочку? 

Даша:
Я випрала її. 

Валентин:
Але ж я її вчора одягав! 

Даша:
Так, і вона просила про допомогу. 

Оповідач:
Побут затягував, як теплий туман.
Вони звикали одне до одного —
до сміху, звичок, до того, як Даша краде його шкарпетки, а він — її шоколад. Але іноді між ними оселялась тиша — така, в якій навіть чайник свистить надто голосно. 

(Пвзній вечір. Даша сидить у вікна, п’є вино. Валентин за ноутбуком.) 

Даша:
Ти завжди за цим ноутбуком. Ти йому вже сказав “я тебе люблю”? 

Валентин (посміхається):
Коли закінчу проєкт — тоді скажу. 

Даша (спокійно):
Може, я просто хочу, щоб ти частіше казав це мені. 

Оповідач:
Тоді він мовчав. Не тому, що не кохав — а тому, що думав, що кохання видно само собою. Але Даша була з тих, кому потрібно чути слова. 

Соня (в теперішньому):
І що, ви тоді вже почали сваритися? 

Валентин:
Ні. Тоді ми ще сміялись. Просто… сміх іноді стає тихішим. 

Еван:
Як коли господар забуває, де лежить м’яч. 

Валентин (посміхається):
Так, саме так. 

Оповідач:
Вони жили разом недовго —досить, щоб зрозуміти, що кохання — це не магія, а робота двох сердець, які вчаться йти поруч. Іноді — з різною швидкістю. 

Затемнення. Кінець глави.