Глава 45. Кохання

Оповідач:
Минуло кілька днів після того нещасного побачення. Валентин намагався уникати Дашу в університеті, але це було марно —
вона завжди знала, де його знайти. 

(Комп’ютерний клас. Валентин сидить за ноутбуком. Даша підходить з кавою в руках.) 

Даша (іронічно):
Це тобі. Я подумала, якщо ти не приходиш на каву — то кава прийде до тебе. 

Валентин (розгублено):
Я… я тоді… 

Даша (спокійно, але з усмішкою):
Злякався. Я знаю. І все одно не злюсь. 

Оповідач:
І тоді він уперше глянув на неї не як на дівчину з іншого світу, а просто як на людину, яка вміє пробачати. Може, саме в цю мить і почалося їхнє кохання. 

(Вечір. Вони виходять з університету, тримають гарячий шоколад у стаканчиках.) 

Даша:
Я весь день думала, чому я така дивна. Мені подобається хлопець, який боїться зустрічей і не дзвонить. А потім зрозуміла — він просто чесний. 

Валентин:
Ти вважаєш страх чесністю? 

Даша:
Якщо людина не прикидається сміливою, коли їй страшно — це вже щось. 

Оповідач:
Вона йшла поряд, говорила про дрібниці — а він ловив себе на тому, що слухає кожен її вдих. Ніби світ став трохи тепліший, і вперше не треба було робити вигляд, що все під контролем. 

(Короткі спалахи):
• Даша і Валентин у бібліотеці — вона пише конспект, він крадькома малює її у зошиті.
• Кінотеатр. Вона тягне його на комедію, він сміється запізно, бо аналізує жарти.
• Парк. Вони годують голубів, але голуби бояться і тікають.
• Гуртожиток. Вона знову залишає свій светр у нього — “щоб пахло мною”. 

Оповідач:
Дні змішувались у теплу стрічку —
кава, розмови, доторки, дрібні дурниці. І коли хтось спитав Валентина, що в ній особливого,
він відповів без роздумів: 

Валентин:
Вона справжня. І навіть коли злиться — з неї світиться тепло. 

(Вечір у гуртожитку. Вона прийшла до нього, щоб "попрацювати разом".) 

Даша:
Якщо чесно, я просто хотіла побачити, як ти посміхаєшся, коли думаєш. У тебе це виглядає… кумедно. 

Валентин:
Кумедно — це комплімент? 

Даша (усміхається):
Коли кажу я — так. 

Оповідач:
Вона сіла поруч, узяла його за руку — просто так, без слів. І світ став менший. Тільки двоє, один ноутбук, і тиша між ними, що звучала, як музика. 

Соня (в теперішньому):
І ти не злякався? 

Валентин:
Ні. Уперше — ні. Я зрозумів, що страх зникає, коли поруч хтось, хто не вимагає бути іншим. 

Еван:
Тобто… любов — це як коли тебе гладиш по голові, а ти не гавкаєш, бо приємно? 

Валентин (сміється):
Приблизно так, Еване. Тільки трохи складніше. 

Оповідач:
Так вони й закохались —незграбно, щиро, з ароматом гарячого шоколаду й сміхом, який міг розігнати будь-яку хмару. 

Затемнення. Кінець глави.