Глава 42. Знайомство

Оповідач:
Сім років тому. Весна, університетський двір, запах кави, мокрого асфальту і друкованих конспектів. Молодий Валентин ішов повільно, як завжди, з навушниками у вухах,
бо так було безпечніше — не треба ні з ким говорити. Він тоді був тихоня-програміст, зачіска “аби не стирчала”, худі на два розміри більша і очі, які вічно шукали землю замість людей. 

Оповідач:
Того дня він ішов на пару з баз даних. Улюблений предмет, бо можна було мовчати дві години й ніхто не вимагав посмішок. Але доля, як це часто буває, вирішила — вистачить йому тиші. 

(Відкриваються двері аудиторії. Галас. Студенти гомонять, хтось їсть круасан. І тут — ВОНА.) 

Оповідач:
Даша. Яскрава, гучна, впевнена.
Така, що навіть коли мовчить — здається, що сміється. На ній біла сорочка, коротка спідниця і погляд, який міг би поставити оцінку без слова. 

Даша (озирається по аудиторії, з нотками роздратування):
Так, хто тут у вас головний по комп’ютерах? Бо мій ноут знову вмер. 

Оповідач:
Всі мовчать. Крім викладача, який киває в сторону Валентина: 

Викладач:
Ось, Валентин. Він у нас спеціаліст. 

Даша (з блиском):
Супер.
(підходить до нього, ставить ноут на стіл)
Ти ж програміст, так? Зроби так, щоб він ожив, і я тобі куплю каву. 

Валентин (нервово):
Я… я можу спробувати. 

Оповідач:
Він відкрив кришку ноутбука, натиснув кнопку живлення — і, звісно, все одразу запрацювало. 

Даша (іронічно):
Ага. Тобто ти просто маг. Скажи, ти всім дівчатам так включаєш ноутбуки? 

Валентин (червоніє):
Ем… ні. Тільки тим, у кого батарея сідає. 

Оповідач:
Аудиторія сміється. Даша усміхається — щиро. Вона не звикла, що їй відповідають не компліментом, а чесністю. 

Даша (задумливо):
Гаразд, чарівнику. Якщо завтра в мене знову щось зламається —знатиму, до кого йти. 

Валентин (тихо):
Тільки не нарочно… 

Даша (з посмішкою):
Без обіцянок. 

Оповідач:
Після того він уже не міг зосередитись на лекції. Кожен її рух — як сигнал, кожен сміх — як постріл. І вперше в житті він ловив себе на думці, що хоче, щоб завтра знову щось у неї “зламалося”. 

Соня (голос із теперішнього, перебиває оповідь):
О, то це вона тебе приручила першою, га? 

Валентин (сміється):
Можна й так сказати. 

Еван:
І все почалось із кнопки живлення… 
(іронічно)
Класика людських історій. 

Оповідач:
Валентин усміхнувся, знову втупився у вікно. Тепер він уже не чув шуму вітру. У голові звучав тільки її голос: “Без обіцянок.” 

Затемнення. Кінець глави.