Глава 41. Тиша після дзвінка

Оповідач:
Минуло три дні, як Даша зникла. Телефон мовчав. Месенджери — теж. І навіть її аватарка у соцмережі зникла, наче хтось просто натиснув Delete. 

Валентин сидів за кухонним столом. Перед ним — холодна кава, яку він не пив. Поруч — ноутбук, відкритий на тому самому листі з невідомого номера. 

Еван (злегка гавкає):
Ти знову дивишся в той екран. Він що, щось скаже? 

Валентин (втомлено):
Може, хоч щось. 

Соня (обережно сідає на стілець навпроти):
Валя, а хто вона для тебе… ну… людським голосом?
Бо для нас вона — як та, що приходила й казала “хто тут така пухнаста?”. 

Валентин (посміхається):
Так, це про тебе. 

Соня (задумливо):
А розкажи, як ви познайомились.
Бо ми тебе знаємо вже в варіанті “ти дивний, але милий”. А якою ти був до нас? 

Оповідач:
Валентин довго мовчав. Потім вдихнув. І в голові раптом ожили звуки старого університетського двору — запах кави з автомату, шум студентів, весняне сонце, що світить у вікно аудиторії. 

Валентин (усміхається):
Було це… років сім тому. Я тоді ще думав, що кохання — це щось, про що пишуть у книжках, але не живуть насправді. І от сиджу я в комп’ютерному класі, готую код на Java. Тиша, лише клавіатура цокає. І тут заходить вона. 

Соня (з блиском у очах):
З хвостом? 

Валентин (сміється):
Ні, без хвоста. Але з поглядом, наче в неї він є — таким впевненим, зверхнім, трохи грайливим. Вона просто кинула на мене погляд і каже:
“Ти ж програміст, так? Зроби мені заліковку електронною”. 

Еван:
І ти зробив? 

Валентин:
Ні. Я… злякався. Сказав, що не вмію. 

Соня (іронічно):
О, отже вона вирішила — “це він”. 

Оповідач:
Він посміхнувся. Вперше за останні дні щиро. Пальці машинально торкнулися чашки з холодною кавою, але думки вже були не тут, а десь там — у минулому, де все ще пахло студентськими булочками і безтурботністю. 

Валентин:
Вона почала мене діставати. Щодня. Спершу жартами, потім — кавою, потім — нотатками. Я тоді не розумів, що вона просто хотіла,
щоб я перестав мовчати. 

Соня (посміхається):
Тобто вона була як я — докучлива, голосна і симпатична? 

Еван (бурмоче):
І з пазурами, мабуть. 

Валентин (зітхає):
Так. І з пазурами, і з серцем. А потім…
(пауза)
Ну, ви ж знаєте, все скінчилось. 

Соня (м’яко):
Не все. Бо ти ще її згадуєш. А поки ти згадуєш — це живе. 

Оповідач:
Валентин усміхнувся. Уперше за довгий час кава здалася не такою вже й гіркою. Соня і Еван, задоволені собою, тихенько пішли до кімнати, щоб “не заважати людині сумувати”. А він залишився сидіти — дивитися у вікно, де вже розгоралася вечірня зоря. І здавалося, що десь там, серед цього неба, Даша теж дивиться на нього. 

Затемнення. Кінець глави.