Глава 39. “Свято продовжується”

Оповідач:
Свято закінчилося? Не цього разу.
У квартирі Валентина сміх лунав уже другий день поспіль — рідкісне явище, гідне святкування. На столі залишки святкового обіду, крихти млинців і тарілка з половиною торта, який Соня назвала “Риба Мілфей”.
(Назва не мала жодного сенсу, але звучала гордо.) 

Соня (в офіційному тоні):
Тепер тост. За чудову п’ятирічку мого життя! Хай усі коти світу заздрять моїй чарівності! 

Еван (піднімає склянку з соком):
І хай усі собаки витримають це без нервового зриву. 

Валентин (сміється):
Головне, щоб сусіди витримали. Вони, здається, думають, що тут знімають ситком. 

Оповідач:
Соня крутилася перед дзеркалом у новій сукні — рожевій, з бантом.
Ніхто не зізнавався, але то була стара піжама Валентина, майстерно обрізана ножицями. 

Соня (захоплено):
Дивись! Ідеально підкреслює фігуру! 

Еван (бурчить):
Підкреслює, що ти вкрала мою улюблену подушку, з якої це зробила. 

Соня:
У світі моди є жертви. 

Еван:
У світі псів — відплата. 

Оповідач:
Почалася чергова “битва за територію”. Валентин лише зітхнув — він уже навчився не втручатись у ці “домашні війни”.
Соня знову стрибнула на диван, Еван — за нею, і в результаті обоє впали на підлогу. 

Соня (знизу):
Ти важкий, як холодильник! 

Еван:
А ти — як хвіст, який не вміє мовчати. 

Оповідач:
Валентин стояв у дверях, спостерігаючи за ними. Колись це було просто — пес і кішка. Тепер — двоє людей, які навчаються жити як люди.
І в цьому, чорт забирай, було щось зворушливе. 

Валентин (усміхається):
Гаразд, мої улюблені хулігани.
Може, підемо на прогулянку? Повітря свіженьке, а ви — як батарейки після кави. 

Соня (підстрибує):
На прогулянку! Тільки цього разу я обираю маршрут. 

Еван:
Ні, минулого разу ти завела нас у котячий притулок. Я думав, мене там усиновлять. 

Соня:
Це був соціальний експеримент! 

Валентин (жартує):
Наступного разу проведемо експеримент, хто з вас не втече за білкою. 

Еван:
Без шансів. 

Соня (пихато):
У мене свої білки — в голові. 

Оповідач:
Вони вийшли на вулицю. Осіннє сонце м’яко торкалося дахів, а вітром пахло кавою та вологим листям. Валентин ішов між ними,
і вперше за довгий час почувався — просто щасливим. Без пояснень, без страху. Просто — тут і зараз. 

Соня (задумливо):
А якщо ми не просто друзі, а…
типу, родина? 

Валентин (посміхається):
Ми не “типу”. Ми — родина. 

Еван (злегка усміхається):
Звучить як угода на все життя. 

Соня:
І я не проти. Головне — не змушуйте мене мити посуд. 

Оповідач:
Всі троє засміялись. Листя кружляло у повітрі, і навіть перехожі оберталися — ніби це було щось заразливе, це тепло. 

Затемнення. Кінець глави.