Глава 38. “День народження Соні”

Оповідач:
Валентин прокинувся о сьомій ранку — без будильника. Здається, внутрішній “тато-котячий інстинкт” спрацював ідеально. Сьогодні особливий день. Він обережно підвівся, щоб не розбудити Соню, яка знову спала поперек ліжка. Еван лежав на килимі біля дверей, закутавшись у ковдру, яку гордо називав “своїм лежаком”. 

Валентин (пошепки):
Так… сьогодні п’ять років. П’ять років, як я тебе знайшов під тією лавкою. І тепер ти — знову на моєму ліжку. Тільки в іншій формі. 

Оповідач:
Він посміхнувся й пішов на кухню.
На плиті вже стояв план дій — святковий сніданок: млинці, вершки, трохи меду і навіть маленька свічка у формі рибки.
Соня колись обожнювала рибу — тепер обожнювала увагу. 

(Двері тихенько рипнули. У кімнату заходить Еван, розтягуючись.) 

Еван:
Що святкуємо?
(позіхає)
Я думав, сьогодні звичайний день виживання. 

Валентин:
Не сьогодні, друже. Сьогодні — п’ятиріччя Сониного “народження”. 

Еван (нахмурюється):
А як це рахується? Бо я, здається, був уже рік у сім’ї, коли вона з’явилась. То мені буде шість чи п’ять? 

Валентин (сміється):
Не плутай. У тебе ще буде день. А сьогодні — її черга бути зіркою. 

Оповідач:
Еван скептично подивився на стіл, де стояли тарілки з млинцями. 

Еван:
А зірки сьогодні їдять усе самі? 

Валентин:
Тільки якщо ти не з’їси першим. 

(Двері спальні різко відчиняються. Входить Соня — в халаті, з розпатланим волоссям, але впевненою ходою справжньої героїні ранкових шоу.) 

Соня:
Що за шум? Я ще сплю! 

Еван:
Твій день народження, якщо що. 

Соня (зупиняється, моргає, потім широко усміхається):
Мій?..
(задумливо)
І що я отримую? 

Валентин:
Млинці, какао і день без прибирання. 

Соня (серйозно):
А можна — день без Евана? 

Еван:
Ей! Я ж теж частина цього серіалу! 

Оповідач:
Всі троє сіли за стіл. Атмосфера нагадувала маленьке домашнє свято, без метушні, але з теплом.
Свічка на млинці тихо горіла, і Соня задумливо дивилася на неї. 

Соня (тихо):
Знаєш, Валю… я не пам’ятаю, як це — бути кошеням. Але мені здається, що цей запах — мед, какао, тепла кухня — він мені знайомий. 

Валентин (м’яко):
Може, це спогади. 

Еван:
А може, просто какао. 

Соня (пхикає):
Ти — найромантичніший пес, якого я знаю. 

Еван:
Дякую. Я тренувався дивитись мелодрами з тобою. 

Оповідач:
Вони сміялися. Навіть Валентин, який останнім часом рідко сміявся по-справжньому. Але десь на дні серця — щось ворушилось. Бо п’ять років тому, коли він узяв Соню з лавки, ніхто поруч не стояв. А тепер він чітко пам’ятає — була тінь. Чоловіча. І голос, що сказав: “Доглядай її. Вона важлива.” 

Валентин (пошепки, майже собі):
Хто ти був?.. 

Соня (піднімає очі):
Ти щось сказав? 

Валентин (швидко посміхається):
Ні, просто думаю, що треба буде зробити тобі фото — на паспорт.
Як дорослій кішці. 

Соня (усміхається):
Головне — щоб не на ветеринарний. 

Оповідач:
Свято продовжилось: вони танцювали під якусь стару пісню з телевізора, Еван співав басом, Соня робила вигляд, що це “караоке в стилі джаз”. Сміх розлітався по квартирі, наче маленькі сонячні промені. 

Еван (дивиться на вікно):
Хм. Ти щось чув? 

Соня (знизує плечима):
Тільки себе, як я чарівно сміюся. 

Валентин (відволікає):
Їж, поки не охололо. 

Оповідач:
Він зробив вигляд, що не почув слабке “клац” у коридорі. Не захотів. Бо іноді найкращий спосіб зберегти щастя — зробити вигляд, що нічого не чув. 

Затемнення. Кінець глави.