Глава 37. “Минуле, що пахне кавою”

Оповідач:
Валентин ішов знайомою дорогою до роботи, але цього разу вона здавалась довшою.
Ті самі ліхтарі, та сама кав’ярня на розі, той самий скрип дверей під’їзду — а ніби все інше зсунулось на кілька градусів убік.
Повітря було свіже, з присмаком кави й сирого листя. І запах цей несподівано повернув йому спогади. 

Валентин (думки):
Кава і шерсть. Так пахло щоранку, коли Соня спала на ноутбуці, а Еван лежав біля дверей, наче охоронець Всесвіту. 

Оповідач:
Він усміхнувся. Тоді все було просто. Життя — це коли кота не можна прибрати з клавіатури, а пес вважає, що кожен поштар — ворог держави. 

(Спогад) 

Кухня. Рік тому. 

Соня — на холодильнику, Еван — під столом. 

Соня (зверху):
Валю, коли вже буде їжа? 

Еван (під столом):
Ти ще півгодини тому з’їла ковбасу! 

Соня:
Це була закуска. 

Валентин (сміється):
І як ви ще не посварилися за мою вечерю? 

Еван (серйозно):
Ми поважаємо територію один одного. 

Соня (спускається з холодильника):
Поки не пахне тунцем. 

Оповідач:
Спогад розчиняється, мов пар над чашкою. Валентин зупиняється перед кав’ярнею, дивиться у вікно. Бариста кидає погляд — звичний, байдужий. Але в голові Валентина знову лунає їхній сміх. І все одно щось не так. 

Валентин (думки):
А чому я не пам’ятаю, коли вперше взяв Соню? Я завжди казав, що в парку, під лавкою.
Але... Я не бачу того дня. Не бачу парку. Тільки голос — “візьми її, вона твоя”. 

Оповідач:
Він намагається згадати обличчя тієї жінки, що нібито віддала йому кошеня. Але обличчя не збирається. Є лише рука — в білій рукавичці. І коротке “дякую”. 

Оповідач:
Голова болить, як після різкої зміни тиску. Він відчуває, що пам’ять наче фільм, у якому хтось вирізав сцени. Залишив тільки побут, сміх, любов — а початок стер. 

Оповідач:
Він заходить у кав’ярню.
Бариста вітається, посміхається: 

Бариста:
Як завжди? Лате з вишневим сиропом? 

Валентин (киває):
Так. 

Бариста (жартома):
А ваша кішка сьогодні знову не з вами? 

Оповідач:
Валентин піднімає очі.
Бариста продовжує говорити спокійно, наче нічого особливого. 

Валентин (тихо):
Ви бачили… її? 

Бариста (знизуючи плечима):
Завжди бачу, коли ви приходите.
Вона чекає під вікном, на підвіконні сидить — чорна, гарна така. Сьогодні її нема. 

Оповідач:
У Валентина холоне кров. Він усміхається — автоматично. 

Валентин (пошепки):
Дякую… 

Виходить надвір, тримаючи каву, яка вже не пахне. Дивиться на підвіконня кав’ярні. Порожньо. 

Оповідач:
Він іде далі, а в голові крутиться дивна думка: якщо Соня — людина вже кілька місяців, то кого тоді бачив бариста? 

(Короткий монтаж думок — уривки спогадів):
• Соня, що муркоче під рукою.
• Еван, який приносить газету. 

Оповідач:
Валентин падає на лавку в сквері.
Кава розливається на асфальт.
І разом із нею — розуміння:
можливо, його спогади не його. 

Валентин (пошепки):
Може, я теж частина цієї програми?.. 

Оповідач:
Телефон у кишені дзижчить. Номер невідомий. Він вагається, але бере слухавку. 

Невідомий голос (чоловічий, спокійний):
Ви шукаєте відповіді не там, Валентине. Поверніться додому.
Ви — не спостерігач. Ви — тригер. 

Оповідач (фінальна ремарка):
Зв’язок обривається. Краплі кави стікають з пальців. І в повітрі знову пахне кавою… Але вже без тепла. 

Затемнення. Кінець глави.