Глава 36. “Сумніви Соні та Евана”

Оповідач:
Після того, як Даша пішла, у квартирі стало надто тихо. Тиша не просто “порожня” — вона мала вагу. Наче повітря стало густішим, а світло з вікна перестало бути теплим. 

Еван (сидить біля вікна, дивиться вниз):
Вона йде вже хвилин п’ятнадцять. 

Соня (з кухні, із чашкою в руках):
Не хвилюйся, вона впорається. 

Еван (озирається):
А якщо ні? 

Соня (намагається усміхнутись):
Ти як завжди — пес-охоронець. 

Оповідач:
Соня сідає поруч із ним. Вона обережно торкається його плеча.
Раніше цей дотик здавався природним — як коли господар гладить тварину. А тепер між ними — щось невидиме. Тонке, але холодне. 

Соня (після паузи):
Ти коли-небудь...
(замовкає) 

Еван:
Що? 

Соня:
Пам’ятав щось, чого не було? 

Еван (збентежено):
Типу сни? 

Соня (пильно дивиться):
Ні. Не сни. Я сьогодні дивилась у дзеркало — і мені здалось, що я не впізнаю себе. Наче не я дивлюсь. А хтось інший — крізь мене. 

Оповідач:
Еван відводить погляд. Він теж відчуває дивне — те, що запахи, які колись були частиною життя, зникають. Не просто стираються, а наче вирізані. Він більше не відчуває запах кави. Не чує звук ключів, коли Валентин повертається. 

Еван (пошепки):
Я теж. 

Соня (нахиляється ближче):
Що — теж? 

Еван:
Я втрачаю... нюх. І не тільки його.
Коли я дивлюсь на тебе — я знаю, що ти Соня, але не пам’ятаю, як це... відчувати, що ти кішка.
Мов спогади стали чужими. 

Оповідач:
Соня відчуває, як щось стискає груди. Вона ставить чашку на підвіконня, щоб руки не тремтіли. 

Соня (пошепки):
Якщо ми не тварини... І не зовсім люди... То хто ми? 

Еван (з сумною посмішкою):
Може, ми просто сни Валентина? 

Соня (гірко):
Сни не жартують і не сваряться.
(пауза)
І не ревнують. 

Еван (посміхається):
Ти про Дашу? 

Соня (зиркає):
Я про всіх. 

Оповідач:
Вони сидять поруч, мовчки. Сонце повільно сповзає з підлоги, лишаючи кімнату в сірій півтіні. 

Еван (раптово):
Ти чуєш? 

Соня (насторожено):
Що? 

Еван (озирається):
Наче... тихе муркотіння. Але не твоє. 

Оповідач:
Соня теж завмирає. У квартирі справді лунає звук — далекий, приглушений. Наче хтось муркоче за стіною. 

Соня (пошепки):
Еване... 

Оповідач:
Вони дивляться одне на одного, і в їхніх очах — відображення страху, якого не було навіть тоді, коли вони вперше стали людьми.
Бо тепер вони розуміють:
Можливо, хтось не просто їх бачить. Можливо, хтось — створив їх. 

Затемнення. Кінець глави.