Глава 35. “Я сама все з’ясую”

Оповідач:
Наступного ранку квартира виглядала не як дім, а як місце після бурі. Порожні чашки, недопита кава, блискучий екран ноутбука, що миготів словами “відділення №7”. Валентин сидів за столом, дивився на листа, ніби на хвору рану. 

Валентин (пошепки):
Якщо це справді було...
Якщо цей хлопець існував... 

Соня (з кухні, у халаті на три розміри більший):
Ти знову не спав. Я чула, як ти ходив по кімнаті всю ніч. 

Валентин (втомлено усміхається):
Коти не сплять — вони чатують. 

Соня (іронічно):
От тільки ми не коти вже. 

Оповідач:
Даша виходить із ванни, з рушником на плечах. На її обличчі — рішучість. Вона виглядає спокійною, але у погляді є щось холодне, як у людини, що прийняла непопулярне рішення. 

Даша (спокійно):
Я подумала. Ти не повинен цим займатись. 

Валентин (підозріло):
Що? 

Даша (сідає навпроти):
Ти втомився. Це все давить на тебе. Я сама дізнаюсь, хто цей хлопець. І що з ним сталося. 

Соня (скептично):
Ага. А ти вмієш шукати в архівах, чи просто знову підеш до того лікаря, що радив “медитацію й сон”? 

Даша (спокійно, але різко):
Я не зобов’язана звітувати перед кішкою, навіть якщо вона в людському тілі. 

Соня (зіщулась, але буркнула):
Та будь ласка. Тільки потім не дивуйся, якщо тебе запишуть у той самий “архів”. 

Оповідач:
Напруга повисла між ними, як натягнута струна. Еван мовчки спостерігав, стоячи біля вікна. Він ненавидів конфлікти — навіть коли ще був псом, він просто сідав поруч, сподіваючись, що господарі помиряться самі. 

Еван (обережно):
Може, краще разом? Так буде безпечніше. 

Даша (різко):
Безпечніше? Тут взагалі нічого безпечного немає. Я просто хочу, щоб він трохи відпочив.
(погляд на Валентина)
Візьми тиждень відпустки. Поспи. Побудь сам із собою. 

Валентин (зітхає):
А якщо я не зможу просто сидіти, знаючи, що десь там — правда? 

Даша (м’яко, але наполегливо):
Довір мені. Я зроблю все правильно. 

Оповідач:
Вона кладе руку йому на плече.
Її дотик теплий, знайомий. Та все одно — у ньому є щось нове.
Холодна рішучість людини, що вже вирішила йти сама, навіть якщо дорогою доведеться збрехати. 

Соня (пошепки до Евана):
Вона не каже всього. 

Еван (так само тихо):
Знаю. Але якщо збрехати треба, щоб урятувати Валентина — я теж би збрехав. 

Соня (з гіркою посмішкою):
От іще одне — ти занадто людяний, як для пса. 

Оповідач:
Даша бере сумку, кладе всередину телефон, блокнот і ручку. 

Перед тим як вийти, обертається:
Даша:
Я піду сьогодні в архів. Якщо там є щось про нього — я дізнаюся.
(пауза)
І якщо там згадується твоє прізвище, Валентине — ти повинен це знати. 

Валентин (стиха):
Будь обережна. 

Даша (усміхається):
Я завжди обережна. 

Оповідач:
Вона зачиняє двері. І тиша, що лишається після неї, здається дивно гучною. Соня стоїть біля вікна, дивиться, як Даша йде вулицею. 

Соня (пошепки):
А ти відчуваєш? 

Еван (насторожено):
Що? 

Соня (дивиться вниз, у темний провулок):
Нічого. 

Оповідач (фінальна ремарка):
Валентин цього не чує. Він сидить на дивані, дивиться в стелю, де світло відбивається, як від старої плівки. В голові крутиться лише одна фраза: “Відділення №7.”
І десь глибоко всередині зароджується тривога, яку він ще не може назвати. 

Затемнення. Кінець глави.