Глава 34. “Історія 25 років потому”

Оповідач:
Повернення додому виявилося тихішим, ніж зазвичай. Даша мовчить — руки в кишенях, очі десь далеко. Валентин теж не говорить. Лише ключ, що обертається в замку, видає короткий клац. У квартирі — темно. Лише слабке світло від ноутбука на столі. 

Соня (з-за кутка):
Ви нарешті прийшли. 

Еван (серйозно, навіть урочисто):
Нам треба поговорити. 

Даша (зморщує лоба):
Поговорити? З вами? 

Соня (іронічно):
Ага, з холодильником не вийшло — він нас не слухає. 

Валентин (втомлено, але з лагідністю):
Що сталося? 

Оповідач:
Соня не відповідає одразу. Вона мовчки відкриває ноутбук. Екран блимає — і знову з’являється те саме повідомлення. Біла сторінка. Чорні літери. Валентин читає повільно, ніби боїться, що слова можуть вкусити.
“Якщо ви це читаєте, значить, усе повторюється. 25 років тому ми вже бачили це. Не довіряйте лікарю. Він частина програми.” 

Валентин (тихо):
Що це за маячня?.. 

Соня (спокійно, але очі блищать страхом):
Маячня не залишає фото. 

Даша (нахиляється ближче до екрана):
Фото? 

Оповідач:
Соня натискає клавішу —з’являється стара світлина. Розмите зображення трьох людей. Чоловік — молодий, у футболці. Поруч двоє — нечіткі, але схожі до мотороші: дівчина з довгим волоссям і високий хлопець поруч. Ті ж силуети, що зараз стоять у цій кімнаті. 

Еван (вимовляє майже пошепки):
Це ми. 

Даша (відсахується):
Ні. Це якийсь збіг… 

Соня (з гіркою усмішкою):
У збігів не буває таких очей. Подивись — навіть форма зіниць така сама. 

Валентин (напружено):
Стривайте… 2003 рік?
(читає підпис)
“Об’єкт V-2. Спостереження припинене.” 

Оповідач:
У кімнаті западає тиша. Чути лише, як за вікном гуде тролейбус і десь капає вода з крана. 

Даша (збентежено):
А хто цей чоловік? 

Еван (дивиться на Валентина):
Він трохи… схожий на тебе. 

Валентин (замерзає):
На мене? 

Соня (повільно):
Може, це твій батько. 

Оповідач:
Ім’я батька — як слово, яке довго не вимовляють, щоб не порушити спокій. Валентин відводить погляд, ніби боїться зустрітись із власним минулим. 

Валентин (стискає руки):
Мій батько… зник, коли мені було шість. Мама ніколи не розповідала, що сталося. Просто сказала — не питай. 

Даша (з тривогою):
Може, це все пов’язано? 

Валентин (гірко сміється):
Ти серйозно? Мій кіт і пес стали людьми, а тепер виявляється, що це вже було? Може, я просто сходжу з розуму, і ви всі — частина моєї уяви. 

Соня (тихо, але твердо):
Тоді твоя уява готує чай і вкриває тебе ковдрою, коли ти засинаєш. 

Еван (опускає очі):
І гавкає на листоношу. 

Валентин (усміхається крізь розпач):
Добре, аргумент прийнято. 

Оповідач:
Даша сідає на диван, спирається ліктями на коліна. Вона не знає, чи плакати, чи сміятись. 

Даша (повільно):
Тоді треба знайти, ким був цей хлопець. І дізнатися, що з ним сталося. 

Валентин (підводиться, з рішучістю):
Так. Якщо це пов’язано з тим, що відбувається зі мною — я хочу знати правду. 

Соня (дивиться на екран):
Тільки будь обережний. Там було написано — “не довіряй лікарю”. 

Оповідач:
На мить усі замовкають. І тоді — телефон Валентина подає звук сповіщення. На екрані вискакує повідомлення від невідомого номера: “Хочеш знати про нього?
Почни з архіву міської лікарні.
Відділення №7.” 

Еван (пошепки):
Вони нас слухають… 

Даша (дивиться на Валентина):
Що робимо? 

Валентин (повільно, але твердо):
Дізнаємось, хто був у відділенні №7. І що з ним сталося. 

Оповідач (фінальна ремарка):
Він вимикає світло. У темряві лишаються тільки три силуети — схожі на тих, що на старій фотографії. 

Затемнення. Кінець глави.