Глава 33. “Сповіщення”

Оповідач:
Квартира Валентина здається дивно порожньою. Без його голосу, без запаху кави й нервових рухів Даші вона наче перестає бути домом. На столі — залишена кружка, ще тепла. На дивані — ковдра, під якою Соня вмостилася клубочком. 

Соня (зітхає, втомлено):
Мені здається, коли він йде — повітря теж іде. 

Еван (з-під вікна, де сидить, спостерігаючи за двором):
А мені здається, що ти просто не вмієш чекати. 

Соня (піднімає брову):
Кажеш це ти — пес, який вив з нудьги, коли він запізнився з роботи на півгодини? 

Еван (обурено):
То був емоційний момент. 

Оповідач:
Вони обмінюються короткими, але теплими поглядами. Поки тиша знову не накриває кімнату. І тоді — коротке пікання. Соня підводить голову. На екрані ноутбука блимає нове повідомлення. 

Соня (нахиляється ближче):
Щось прийшло… 

Еван (підходить обережно):
Не чіпай. Може, вірус. 

Соня (усміхається):
Ти ж навіть не знаєш, що таке вірус. 

Еван (серйозно):
Знаю. Це коли господар сердиться, бо все зависає. 

Оповідач:
Соня клацає мишкою.
На екрані з’являється лист — без підпису, без теми. Просто текст:
“Якщо ви це читаєте, значить, все повторюється. 25 років тому ми вже бачили це. Не довіряйте лікарю. Він частина програми.” 

Соня (зблідла):
Еване… подивись. 

Еван (нахиляється, читає):
Що за... програма? 

Соня (повільно, майже шепотом):
“Все повторюється…” 

Еван:
Може, це хтось грає з ним? 

Соня (зосереджено):
Або з нами. 

Оповідач:
Вона натискає “Показати повністю”. Знизу — стара фотографія. Розмите зображення: чоловік, поруч дві постаті —нечіткі, але схожі на них самих. Ті ж силуети. Та ж поза. Підпис унизу: “2003. Об’єкт V-2. Спостереження припинене.” 

Еван (загублено):
Це… жарт? 

Соня (холодно):
Якщо жарт — то поганий. 

Еван (озирається, нервово):
Може, видалимо? 

Соня (дивиться в монітор, не моргаючи):
Ні. Ми скажемо Валентину. Нехай вирішує він. 

Оповідач:
Соня закриває ноутбук. Еван стишує кроки, підходить до дверей, слухає. В коридорі тихо. Але він чує щось — ніби подих за стіною. 

Еван (пошепки):
Хтось є. 

Соня (знервовано):
Що? 

Еван (напружено):
Я відчуваю… запах. Холодний. Як лікарня. 

Соня (встає, хапає подушку, як зброю):
Якщо це знову сусід, що курить у під’їзді, я його приб’ю. 

Еван (пошепки):
Це не сусід. 

Затемнення. Кінець глави.