Глава 32. “Фахівець”

Оповідач:
Ранок починається тихо. Занадто тихо, як для квартири, де зазвичай чути чиєсь нявкання або гавкіт. Соня й Еван сидять у вітальні, наче сторожі. Даша стоїть біля дверей, пальто застебнуте, у руках — записник. 

Даша (стримано):
Ми записані на дванадцяту.
Будь ласка, без сцен, добре? 

Валентин (усміхається, але очі порожні):
Я просто поговорю. Не хвилюйся. 

Еван (з підозрою):
Куди ви йдете? 

Соня (з насмішкою):
Напевно, перевіряти, чи він не гавкає ночами. 

Даша (втомлено):
До лікаря. До фахівця. 

Соня (насторожено):
Психолога? 

Даша (після паузи):
Скоріше — нейропсихіатра. 

Оповідач:
У кімнаті стає холодно, хоч вікна зачинені. 

Еван відводить погляд, а Соня тихо каже:
Соня:
Якщо він нас не бачить — то, може, ми теж щезнемо. 

Валентин (до неї, лагідно):
Ніхто не щезне. Я скоро повернусь. 

Оповідач:
Вулиця — сіра, сніг ще не розтанув. Валентин і Даша йдуть поруч, але не разом. Вона дивиться вперед, він — у землю.
Між ними — кілометри недомовленості. 

КАБІНЕТ ЛІКАРЯ 

Оповідач:
Кабінет пахне стерильністю і кавою. На стіні — картина з пейзажем: занадто спокійним, щоб бути справжнім. Лікар — чоловік років сорока, з м’яким голосом і очима, що запам’ятовують усе. 

Лікар (усміхається):
Пане Валентине, радий знайомству.
Даша мені трохи розповіла про ваші... скажімо, незвичні обставини. 

Валентин (спокійно):
Тварини стали людьми. Це звучить безумно, я знаю. Але я бачу їх. Говорю з ними. Вони реальні. 

Лікар (занотовує щось):
Зрозуміло. А скажіть — ці люди поводяться як ваші колишні тварини? 

Валентин:
Так. Вони мають ті ж звички, ті ж реакції. Навіть запах. 

Лікар (піднімає погляд):
Запах?
Валентин (коротко сміється):
Соня пахне валеріаною, Еван — м’ясом і шампунем для собак.
Це смішно, але… я відчуваю це. 

Лікар (киває):
Ви пам’ятаєте, коли це почалося? 

Валентин:
Після грози. Тієї ночі я заснув, а вранці — вони вже були людьми. 

Лікар (повільно):
А ваш батько… Ви пам’ятаєте, чи з ним бувало щось подібне? 

Оповідач:
Тиша ріже повітря.
Даша здригається, але лікар не зводить очей із Валентина. 

Валентин (застигає):
Ви... знаєте мого батька? 

Лікар (усміхається занадто спокійно):
Я знаю про нього. Колись він теж звертався за допомогою.
Дуже схожі симптоми. 

Даша (перелякано):
Ви хочете сказати, що це спадкове? 

Лікар (спокійно):
Я нічого не стверджую. Але було б добре провести кілька тестів.
І, можливо, тимчасово зменшити контакт із... “об’єктами проєкції”. 

Валентин (тихо, але різко):
Вони не проєкції. 

Лікар (усміхається знову):
Звичайно. Просто обережність. 

Оповідач:
Даша погоджується. Валентин мовчить.
Коли вони виходять із кабінету, лікар довго дивиться їм услід. Потім бере телефон. 

Лікар (тихо):
Так, це він. Такі ж прояви, як у випадку 2003-му.
Підготувати спостереження. 

Оповідач:
Валентин і Даша йдуть коридором. 

Він каже:
Валентин (втомлено):
Йому було занадто цікаво. 

Даша (намагається втішити):
Він просто робить свою роботу. 

Валентин (з гіркотою):
Але чию саме? 

Оповідач:
На вулиці починає йти сніг.
Даша бере Валентина під руку, але він не помічає. 

У його кишені вібрує телефон — нове повідомлення.
Він дістає його і читає.
“Не довіряй їм. Вони вже приходили по твого батька.” 

Оповідач (фінальна ремарка):
Сніг падає на його долоню, тане.
Як спогади, що не встигають охолонути. А вдалині, у квартирі, Соня відчуває щось недобре — наче хтось дивиться крізь вікно. 

Затемнення. Кінець глави.