Глава 31. “Сумніви в реальності”

Оповідач:
Ніч. Годинник на кухні цокає з однаковою впертістю, наче насміхається з безсоння. Валентин сидить у темряві, світло ноутбука освітлює його обличчя. Той самий екран — із повідомленням, яке він не видалив. “25 років тому…” Він перечитує фразу знову і знову, наче шукає в ній щось нове. Але нових слів немає. Є лише порожнеча. 

Валентин (пошепки, сам до себе):
Може, це все — якийсь збій. Глюк. Як у снах, коли ти впевнений, що все справжнє... 

Оповідач:
З кімнати лунає тихий шум. Потім — легке клацання дверей.
На порозі — Соня, у Валентиновій сорочці, трохи закороткій. За нею — Еван, босий, скуйовджений, із виразом пса, що щойно прокинувся від грози. 

Соня (тихо, майже ніжно):
Ти знову не спиш.
(зиркає на екран)
Ти читаєш ту дурницю? 

Валентин (зітхає):
А якщо це не дурниця? Якщо я просто… придумав вас? 

Еван (нахмурюється):
Придумав? Ти мене створив? Тоді поясни, чому я хочу зараз їсти. 

Соня (підколює):
І чому я хочу спати на твоїй подушці. 

Валентин (згіркло усміхається):
Можливо, це теж уява. Мозок просто заповнив порожнечу. 

Оповідач:
Валентин закриває ноутбук.
Соня сідає поруч. Її очі, як завжди, уважні, котячі. Еван — стоїть біля вікна, дивиться в ніч, наче там є щось більше, ніж темрява. 

Соня (серйозно):
Ти думаєш, що ми не справжні?
(нахиляє голову)
А що тоді справжнє? 

Валентин (після паузи):
Біль, напевно.
Сум. Вони завжди справжні. 

Соня (посміхається сумно):
Тоді ми точно справжні. Бо нам теж боляче, коли ти так кажеш. 

Оповідач:
Еван відвертається від вікна. Його голос хриплуватий, але м’який. 

Еван:
Пам’ятаєш, коли ти навчив мене приносити м’яч?
Я тоді зламав вазу. Ти кричав, але потім усе одно дав мені шматок сиру.
Я пам’ятаю, бо тоді зрозумів, що ти — добрий.
Хіба уява може так пахнути сиром? 

Валентин (посміхається крізь втому):
Мабуть, ні. 

Оповідач:
Вони сидять утрьох у тиші.
За вікном падає сніг — рідкісний, тихий, як перший сон.
Соня кладе голову Валентину на плече. 

Соня (пошепки):
Якщо це все сон — хай триває довше. 

Валентин (дивиться на неї):
А якщо ні — тоді треба зрозуміти, чому саме я. 

Еван (серйозно):
Може, не “чому”, а “для чого”. 

Оповідач:
Їхні тіні відбиваються на стіні — три фігури, три силуети, що переплелись між реальністю і вигадкою.
Годинник продовжує цокати.
І в кожному його ударі — нове питання без відповіді. 

Оповідач (фінальна ремарка):
І вперше за довгий час Валентин не боїться мовчати.
Бо іноді мовчання — єдине, що доводить, що ти ще є. 

Затемнення. Кінець глави.