Глава 30. “Пояснення, яких нема”

Оповідач:
День був тихий, навіть занадто. Валентин сидів на кухні, дивився у чашку кави, що давно охолола. Даша стояла біля вікна — мовчала. Її пальці нервово торкалися штор, ніби хотіли відтягнути цю тишу. 

Даша (спокійно, але з внутрішнім тремтінням):
Валю... скільки це може тривати?
(робить паузу)
Ти не можеш жити між двома світами. 

Валентин (втомлено усміхається):
Я вже не впевнений, який із них справжній. 

Даша (різко обертається):
Ти ж розумієш, що це не нормально! Люди не прокидаються поруч із… із колишніми котами! 

Валентин (з прикрою посмішкою):
Ну, хтось прокидається поруч із колишніми людьми — не набагато краще. 

Оповідач:
Даша не сміється. Її очі блищать від напруги. Вона сідає навпроти нього. 

Даша:
Ти ж колись був нормальний…
(згадує)
Ми гуляли, сварилися через дрібниці, сміялися…
А тепер — у тебе вдома дівчина з повадками кішки, і хлопець, який гавкає у сні. 

Валентин (піднімає погляд):
Я знаю, як це звучить. Але я не божевільний. Подивися. 

Оповідач:
Він підводиться, дістає з шафи старий альбом — сторінки пожовтіли від часу.
На одній з них — фото маленької сірої кішки. На іншій — усміхнений пес із червоним ошийником. 

Валентин:
Ось… Соня. І ось Еван. Вони справжні. Вони були моїми друзями ще до того, як стали… ну, цими. 

Даша (дивиться на фото, потім на нього):
Ти… ти навіть чуєш себе? 

Валентин (тихо, щиро):
Я бачу їх, я говорю з ними. Вони — реальні. 

Даша (хитає головою):
А може, це просто твоя уява?
Може, ти не витримав після… після всього, що сталося з твоїм батьком? 

Оповідач:
Валентин різко піднімає голову. Його обличчя блідне. 

Валентин (приглушено):
Що — “після всього”? 

Даша (зупиняється, усвідомлює, що сказала зайве):
Нічого. Пробач. Я просто… втомилась. 

Оповідач:
Вона бере пальто. В дверях ще раз озирається. 

Даша (пошепки):
Може, тобі варто поговорити з кимось. Не з кішкою. І не з псом. 

Валентин (спокійно, майже з болем):
А може, ти просто боїшся, що я маю рацію. 

Оповідач:
Двері зачиняються.
Валентин залишається сам. Соня виглядає з-за дверей, заплутана ковдра на ній як плащ супергероя. 

Соня (обережно):
Вона пішла? 

Валентин (змушено посміхається):
Так. Вона просто... не вірить. 

Соня (сідає поруч):
Ми теж іноді не віримо. Але ж ми тут. 

Оповідач:
Телефон на столі блимає. Повідомлення. Валентин кидає погляд і завмирає.
На екрані короткий текст:
“Ми бачили таке раніше. 25 років тому. Хлопець із подібним випадком. Хочете знати більше?” 

Оповідач (продовження):
Крапля кави падає зі столу, ніби розставляючи крапку.
Валентин читає знову. І вдруге.
А потім — повільно, дуже обережно — натискає “Так”. 

Затемнення. Кінець глави.