Глава 29. Сумніви Даші (або коли ревнощі мають людське обличчя)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК. 

Оповідач:
Дні минали, як хвилі: тихо зовні — неспокійно всередині.
Після того, як Даша переїхала, квартира нагадувала територію зіткнення двох світів:
світ людей і світ колишніх тварин.
І обидва світи мали свої звички. 

ВТРАТА “ТЕРИТОРІЇ”
Даша розкладає свої речі у шафі. Соня сидить на підлозі, спостерігає, стискаючи губи. 

Даша (спокійно):
Я просто трохи переставлю. Тут буде мій светр, а тут — твої речі. 

Соня (різко):
Це моє місце. 

Даша (усміхається, але холодно):
Тепер — наше. 

Оповідач:
У той момент Соня зрозуміла — боротьба не за місце в шафі.
Це була боротьба за місце у серці Валентина. 

ПЕРШИЙ УДАР 

Пізніше. 

Даша повертається з роботи. На ліжку — її речі, хаотично розкидані.
Деякі — в коридорі, деякі — у мисці для котів (чистій, але все одно). 

Даша (кричить):
СОНЯ!!! 

Соня виходить, з котячою невинністю на обличчі, але з очима, що блищать від злості. 

Соня:
Тут стало занадто людно. Я вирішила трохи прибрати. 

Даша (вибухає):
Прибрати?!
Ти викинула мої речі! 

Соня:
Ні. Я просто перенесла. У більш природне місце. 

Даша (іронічно):
У миску? 

Соня (щиро):
Вона завжди була моєю. 

Оповідач:
Комедія положень у найчистішому вигляді — якби не те, що обидві майже плакали. 

ВХІД ЕВАНА 

Двері відчиняються. Заходить Еван, із пакетом покупок у руках.
Побачивши сцену, він завмирає. 

Еван:
Я щось пропустив? 

Даша:
Твоя “сестра” вирішила, що я зайва. 

Соня (вибухає):
Я не його сестра! 

Еван (обережно):
Ну, технічно… 

Соня:
Ти — мовчи, пес! 

Еван (зітхає):
О, знову це. 

Оповідач:
Еван завжди був голосом розуму.
Але в цей день навіть розум вирішив, що краще втекти у ванну й перечекати бурю. 

ДРАМАТИЧНА КУЛЬМІНАЦІЯ 

Даша стоїть посеред кімнати, тримає свої речі. Соня — навпроти, напружена, як пружина. 

Даша (спокійно, але тремтячим голосом):
Ти думаєш, що я заберу його у тебе? 

Соня (мовчить). 

Даша:
Я не хочу війни, Соню. Але ти мусиш зрозуміти — він не тільки твій. 

Соня (зривається):
А ти мусиш зрозуміти — він не твій взагалі!
Ти зникла, коли він плакав ночами!
А я була поруч!
Я — муркала біля нього, коли ти писала комусь іншому! 

Пауза. 

Даша завмирає.
Валентин дійсно колись це їй казав. Але як Соня могла знати? 

Даша (тихо):
Звідки ти… 

Соня (розгублено):
Я… просто… пам’ятаю запах… і сум. 

Оповідач:
І в цій фразі не було котячої ревнощі.
Тільки людський біль. 

ВТРУЧАННЯ ЕВАНА 

Еван тихо виходить, збирає розкидані речі Даші, кладе їх назад у сумку. 

Еван (спокійно):
Я не знаю, хто тут правий. Але я знаю — коли ми були тваринами, він нас любив однаково. 

Соня (знизько):
Тоді це було простіше. 

Еван:
Так. Бо тоді ми не знали, що таке ревнощі. 

Соня опускає очі. Даша дивиться на неї — не зі злістю, а з жалем. 

ФІНАЛ 

Ввечері. 

Валентин повертається з роботи.
Квартира тиха.
На столі записка від Даші:
“Мені потрібно трохи часу.
Ти живеш між двома світами — і я не впевнена, де моє місце.” 

Оповідач:
Він перечитував цю записку кілька разів.
Поруч на дивані спала Соня, тихо, як колись кішка.
І вперше — Валентин не знав, кого жаліє більше:
її, чи себе. 

Камера повільно віддаляється. 

Затемнення. Кінець глави.