Глава 27. Соня ревнує (або кішка, яка забула, що більше не кішка)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК. 

Оповідач:
Після “побачення з гавкотом” у домі настала оманлива тиша.
Даша частіше залишалася ночувати, Еван щасливо мріяв про сусідку, а Соня… сиділа на шафі, з підозрілим поглядом, ніби планувала державний переворот. 

Соня (шепоче сама до себе):
Спочатку — Даша. Тепер цей пес бігає з квітами.
А я що?
Хто гладитиме мені спину тепер? 

Оповідач:
Кішка в тілі жінки мала одну проблему —
емоції стали людськими, але логіка лишилась котячою. 

ПЕРШІ СИМПТОМИ РЕВНОЩІВ 

Валентин і Даша снідають. Даша сміється з його жарту. 

Соня сидить на підвіконні, “ненароком” штовхає вазу. Та падає. 

Даша (здригається):
Соню! Це вже друга ваза цього тижня! 

Соня (байдуже):
Вона стояла криво. 

Валентин (м’яко):
Соню, будь обережна. 

Соня (зі спалахом):
Я обережна! Просто тут… надто тісно. 

Оповідач:
Це був не просто вибух настрою. Це був перший дзвіночок котячої ревнощі — той самий, після якого падають не лише вази. 

“ДРУЖБА” З ДАШЕЮ 

Даша вирішує налагодити контакт. 

Вона підходить до Соні з кавою й усмішкою. 

Даша:
Слухай, може, почнемо з чистого аркуша?
Ми обидві — жінки. 

Соня (з холодною іронією):
Ти — так. А я — поки не впевнена. 

Даша:
Гаразд. Тоді хоча б не будь ворогом. 

Соня (з тонким прищуром):
Я не ворог. Просто територія вже зайнята. 

Оповідач:
Якщо хтось і вмів говорити з ревністю в голосі — то саме Соня.
Її інтонація могла заморозити каву. 

КІШКА НА АТАКУ 

Валентин працює за ноутбуком, поруч Даша читає. 

Соня спускається зі своєї “позиції спостереження”,
повільно, мов мисливиця. 

Оповідач:
Кішки не роблять сцен — вони роблять спектакль. 

Соня сідає просто Валентину на коліна. 

Валентин (незручно):
Е-е, Соню, я працюю… 

Соня (солодко):
Я теж. Над тим, щоб ти мене не забував. 

Даша (підводить брову):
Це зараз що було? 

Соня (щиро):
Мур. 

Даша:
Не муркай при мені. 

Соня (з удаваною невинністю):
А що мені робити, коли він мій господар? 

Валентин (знервовано):
Я не господар. Я просто… 

Соня (рішуче):
Твій. 

Тиша. Даша підводиться. Напруга росте, мов гроза над кухнею. 

Даша (тихо):
Знаєш, Валю, я навіть не ревную. Просто мені здається,
що твоя “кішка” ще не зрозуміла, що ти не її миска. 

Соня (вибухає):
А ти не зрозуміла, що я була тут до тебе! 

КУЛЬМІНАЦІЯ 

Сварка. Смішна, але справжня. 

Соня кидає подушку. Даша хапає рушник. Валентин стоїть між ними — як миротворець між двома планетами, що от-от зіткнуться. 

Валентин:
Дівчата! Спокійно! 

Соня:
Вона мене не розуміє! 

Даша:
Бо ти поводишся, як тварина! 

Соня (з викликом):
А може, саме тому він мене любить? 

Тиша. 

Це влучає просто в серце Даші. І в Валентина теж. 

Оповідач:
Іноді ревнощі — це не про любов.
Це про страх, що тебе забудуть. 

ПІСЛЯ БУРІ 

Пізній вечір. 

Даша у спальні, мовчки. Соня сидить на підлозі у вітальні,
поруч Еван, який ніяково чухає потилицю. 

Еван (м’яко):
Ти перегнула. 

Соня (з притлумленим голосом):
Я не хотіла. Просто… коли він сміється з нею — мені боляче.
Коли він мовчить — мені ще гірше. 

Еван:
Це — людське.
Ти нарешті починаєш бути людиною. 

Соня підводить очі — і в них сльози, яких кішка не знала. 

Соня (пошепки):
Якщо це бути людиною… то я хочу назад — муркати. 

Оповідач:
У ту ніч ніхто не спав.
Валентин думав, як усе втримати.
Даша — як не втратити себе.
А Соня — як перестати бути тією, ким більше не є. 

Камера виходить за вікно, де місяць відбивається в склі. 

На підвіконні — подряпина у формі серця. Ніхто не зізнається, хто її зробив. 

Затемнення. Кінець глави.