Глава 26. Пес на побаченні (або як каву можна зіпсувати гавкотом)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК. 

Оповідач:
Після ванної катастрофи квартира нагадувала сауну з ароматом лавандової піни та ревнощів. 

Соня ходила горда, бо “виграла купання”, Даша мовчала, а Валентин просто намагався вижити. 

Єдиний, хто здавався щасливим, — це Еван. Він сидів біля вікна і вдивлявся в сусідній балкон. 

Еван (мрійливо):
Вона знову поливає квіти…
Цікаво, чи любить вона каву. 

Соня (іронічно):
Може, ще й кістку принеси на подарунок? 

Еван:
Соню, це неввічливо.
Я просто хочу поговорити. Люди так роблять. 

Соня:
Люди не гавкають, коли нервують. 

Оповідач:
І тут Еван вирішив — настав час великого кроку.
Перше побачення. Перше в житті.
І, на жаль, без тренувань. 

ПІДГОТОВКА
Валентин стоїть перед дзеркалом із Евана, який нервово поправляє сорочку. 

Валентин:
Добре. Правила прості.
• Не гавкай.
• Не нюхай її руку.
• Не ляпай хвостом — його вже немає. 

Еван (серйозно):
А якщо вона пахне цікаво? 

Валентин (зітхає):
Тоді просто скажи, що парфум приємний. 

Даша, проходячи повз, кидає оком і сміється: 

Даша:
Ви обоє виглядаєте, як перед кастингом у романтичну комедію. 

Соня (під ніс):
Або в цирк. 

КАФЕ
ЕКСТ. ВУЛИЦЯ. Денне кафе. 

Еван сидить навпроти симпатичної сусідки — Лєри, дівчини з м’яким голосом і квітами в руці. Вона усміхається, він — напружено спостерігає, наче боїться, що вона втече, якщо він моргне. 

Лєра:
Ти такий… незвичайний.
Майже не схожий на решту хлопців у будинку. 

Еван (щиро):
Так, я… інший.
Я люблю гуляти, бігати, ловити…
(зупиняється)
…момент. 

Лєра (усміхається):
Це мило. 

Оповідач:
Він намагався виглядати спокійно. Але старі звички — як хвіст: не видно, але завжди поруч. 

Офіціант приносить каву. Еван нюхає чашку, підходить ближче, і — гавк! — коротко, тихо, але виразно. 

Лєра (здивовано):
Ти… щойно гавкнув? 

Еван (в паніці):
Ні! Це горло! Від кави! Гаряче! 

Він робить ковток — і обпікається ще більше. 

Еван:
Гав—ой… тобто — ах! 

Лєра ледь не сміється. Атмосфера напружена, але мила. 

КАТАСТРОФА №2 

Еван, щоб “змінити тему”, вирішує доторкнутися до її руки. 

Але, замість легкого руху — він облизує пальці. Автоматично.
Секунда тиші. Лєра завмирає. Люди в кафе повертаються. 

Еван (у відчаї):
Я… це не те, що ви думаєте! 

Лєра (повільно):
А що я маю думати? 

Оповідач:
І тут, як на замовлення, поруч пробігає бездомний пес і гавкає.
Еван дивиться на нього — і мимоволі відповідає:
“Привіт!” 

Лєра:
Ти щойно… поговорив із собакою? 

Еван (чесно):
Так. Старі знайомі. 

РЯТУВАННЯ 

У дверях з’являється Валентин — задиханий, із Сонєю за плечем. 

Валентин:
Еване! Я ж казав — не гавкай! 

Лєра (шепоче):
Він реально гавкає? 

Соня (спокійно):
І ще облизує. Але не зі зла. 

Валентин (до Лєри):
Вибачте, він… має певні труднощі з адаптацією. 

Лєра:
М’яко сказано. 

Оповідач:
Вечір закінчився не по-людськи.
Але, можливо, по-чесному. 

Лєра, вже йдучи, каже:
Лєра:
Ти дивний.
Але, знаєш, це краще, ніж бути нудним. 

Вона усміхається й іде. Еван дивиться їй услід, щасливий, як щеня після прогулянки. 

Еван (з гордістю):
Вона сказала, що я не нудний! 

Соня (з посмішкою):
Так, просто дивний. У твоєму випадку — це прогрес. 

ВЕЧІР ВДОМА 

Оповідач:
Валентин готує чай, Даша читає, Соня мурчить, а Еван сидить біля вікна.
Десь у темряві блимає світло з балкона Лєри. 

Еван (тихо):
Може, наступного разу — без гавкання.
(усміхається)
А може, ні. 

Оповідач:
І, можливо, у цьому й була різниця між людиною та собакою —
пес ніколи не соромиться бути щирим. 

Камера від’їжджає, з вулиці чути легке гавкання — цього разу у відповідь. 

Затемнення. Кінець глави.