Глава 24. Правда для Даші (або коли віра страшніша за сумнів)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ З ВЕЧЕРЕЮ 

Оповідач:
У квартирі стоїть запах вина, згорілих серветок і втоми.
Даша не пішла тієї ночі. Вона залишилася, мов на спостереженні —
наче дослідниця, що не знає, кого саме вона вивчає:
Валентина… чи власний розум. 

Вона сидить за столом із чашкою кави. Соня дрімає на підвіконні, Еван читає журнал догори дриґом. Валентин щось друкує на ноутбуці, намагаючись удавати, що все під контролем. 

Даша (спокійно, але твердо):
Гаразд. Я хочу побачити все сама. 

Валентин (зупиняється):
Що — “все”? 

Даша:
Без фокусів. Без “вони просто особливі”.
Покажи мені, ким вони були. 

Оповідач:
Його пальці завмерли над клавіатурою.
Він зрозумів — момент істини настав. 

ПРАВДА 

Валентин відкриває теку “Домашні”. 

Фото, відео.
На одному — Соня, справжня кішка, як спить клубком на батареї.
На іншому — Еван, пес, який не вміє стояти на задніх лапах, але пробує.
Даша дивиться мовчки. 

Даша (пошепки):
Це… вони? 

Валентин (так само тихо):
Так. 

Соня підіймає голову. На мить у її очах — той самий блиск, що й на фото. 

Вона повільно підходить, бере в руки фотографію й проводить пальцем по зображенню кішки. 

Соня (з сумною усмішкою):
Гарна.
(пауза)
Я навіть пахла так само. 

Даша дивиться на неї — без жартів, без захисту. Її голос ледь тремтить. 

Даша:
Це неможливо.
(погляд на Валентина)
І все ж я бачу. 

Валентин (тихо):
Ти віриш мені? 

Даша:
Так.
І саме це мене лякає найбільше. 

ТРИВОГА 

Оповідач:
Даша ходить по кімнаті, ніби шукає логіку в просторі.
Її руки тремтять. Соня й Еван спостерігають, як діти, що вперше бачать дорослого у розпачі.* 

Даша:
Це може бути небезпечно, Валю.
Ти… ти не розумієш, що тримаєш під одним дахом.
Що, якщо вони втратять контроль? 

Соня (ображено):
Ми не звірі. 

Даша (різко):
Ви ними були. 

Тиша падає, як скло. Навіть Еван опускає голову. 

Валентин робить крок до Даші. 

Валентин:
Я контролюю ситуацію. 

Даша (погляд у вічі):
Ні. Ти просто любиш їх.
А любов — не контроль. 

Оповідач:
Це звучить як вирок. І правда — вона ріже гостріше, ніж брехня. 

ПАРАЛЕЛЬНА 

ЕКСТ. ПАРК. ВЕЧІР. 

Жінка стоїть біля лавки, тримає телефон. Це — МАТИ ВАЛЕНТИНА. 

Мати (в телефон, тихо):
Я його бачила. Він гірший, ніж я думала.
(пауза)
Так.
Він уже починає бачити те, що бачив його батько. 

Голос у телефоні (нерозбірливо):
… 

Мати:
Сподіваюся, він не такий, як його батько.
Інакше — буде запізно. 

Вона кладе телефон, дивиться кудись у темряву. 

Мить — і здається, що хтось спостерігає за нею.
Тінь, рух за деревами. Вітер шепоче щось нечітке. 

Оповідач:
І, можливо, цього разу монстри не тільки у голові Валентина. 

Камера повільно піднімається вгору — нічне місто, далекі вогні,
а в одній квартирі четверо людей намагаються зрозуміти, хто з них справжній. 

Затемнення. Кінець глави.