Глава 23. Друга вечеря з Дашею (або чому романтика не виживає поруч із колишньою кішкою)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — ВЕЧІР. 

Оповідач:
Після кількох днів тиші — і одного дуже дивного уроку з “особистих меж” — Валентин вирішив, що настав час усе виправити.
Даша погодилась на другу вечерю.
Без сварок. Без криків. Без кішок і псів у зоні доступу.
Так принаймні планував він. 

ПІДГОТОВКА 

Валентин метушиться на кухні. Свічки, серветки, вино. Навіть нова сорочка — без шерсті (майже). 

Валентин (сам до себе):
Так, усе під контролем.
Паста готова. Вино відкрито.
Головне — щоб ніхто не гавкнув і не муркнув. 

З-за дверей чути голос Соні:
Соня (ображено):
Тобто нам заборонено виходити? 

Валентин:
Так. Це побачення. 

Соня:
Ага. “Побачення”. Цікаво, скільки хвилин вона витримає без сцени. 

Еван (заспокійливо):
Та не переживай, Соню. Ми просто подивимось телевізор. Тихо. 

Оповідач:
Жодна фраза у світі не передвіщає катастрофу сильніше, ніж “ми просто подивимось телевізор”. 

ПОЧАТОК ВЕЧЕРІ 

Дзвінок у двері. Валентин глибоко вдихає. Відчиняє.
Даша — гарна, усміхнена, але обережна, наче прийшла до мінного поля з келихом вина. 

Даша (усміхається):
Пахне непогано. Це не доставка, правда? 

Валентин (жартує):
Якщо доставка — то тільки нервів. 

Оповідач:
Сміються. Мить звичайного тепла. Можливо, навіть — надія. 

Вони сідають за стіл. Свічки, паста, музика. 

На задньому плані — все спокійно. Надто спокійно. 

КАТАСТРОФА ПОЧИНАЄТЬСЯ 

Камера ковзає на двері до вітальні.
Там — Соня й Еван, які вирішили “лише краєм ока подивитись”. 

Соня (шепоче):
Вона знову сидить на моєму місці. 

Еван (спокійно):
На стільці. Це не твоє місце. 

Соня:
Коли я була кішкою — це було моє місце! 

Соня обережно підповзає ближче, але зачіпає вазу. Та падає, дзвінке “дзень!”. 

Даша (здригається):
Що це було? 

Валентин (панічно):
Напевно, кіт… тобто… протяг! 

Оповідач:
Протяг, який уміє бігати на двох ногах і коментувати побачення. 

ВИНО, СВІЧКА І КАТАСТРОФА №2 

Даша наливає вино. В цей момент Еван вирішує “допомогти” — відкриває двері ногою. 

Еван (радісно):
Ми не заважаємо? 

Даша завмирає, вино проливається просто на скатертину. Свічка перекидається — запалює край серветки. 

Даша (кричить):
ВАЛЕНТИН! 

Валентин (панічно, гасить полум’я):
Так, так, усе під контролем! 

Соня (з філософським виглядом):
От бачиш, якби нас не вигнав, ми б це помітили раніше. 

Даша (вибухає):
Це якийсь абсурд! 

ПІСЛЯ ПОЖЕЖІ 

Вино на підлозі, серветки — чорні, паста остигла. 

Валентин сидить, мовчить. Даша витирає руки. Соня і Еван стоять поряд, виглядаючи винними (принаймні, намагаються). 

Даша (втомлено):
Я не знаю, як із цим жити. 

Соня (м’яко):
Ми теж не знаємо, як із цим спати. 

Еван (чесно):
Але ми стараємось. 

Оповідач:
І вперше Даша не кричала. Вона просто сіла, дивилася на всіх трьох — і сміялася.
Так, тихо, з відчаєм, але по-справжньому.* 

Даша (між сміхом):
Я — у любовному трикутнику… з котом і собакою.
Мама буде в захваті. 

Валентин (з полегшенням):
Ти смієшся. Це добре. 

Даша:
Так, але це вже не гумор. Це виживання. 

Оповідач:
І десь серед цього хаосу Валентин уперше подумав:
Може, справжнє кохання — це не про ідеальну вечерю.
Може, воно — коли ти здатен сміятися, навіть коли вино на стелі. 

Світло гасне, камера віддаляється. 

Соня тихо підсовує тарілку з пастою ближче до себе й шепоче:
Соня:
Нічого, хоч вечеря не пропала. 

Затемнення. Кінець глави.