Глава 22. Особисті межі (або що таке “сором” і чому його не існує в котів)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — ДЕНЬ 

Оповідач:
Після зустрічі з мамою Валентин вирішив діяти раціонально.
А саме — навчити своїх колишніх тварин елементарних людських норм.
Бо якщо світ збожеволів, то хтось мусить бути дорослим. 

Валентин (серйозно, тримає блокнот):
Отже, сьогодні у нас — тема номер один.
(пише маркером на дошці)
“Особисті межі”. 

Соня (нахиляє голову):
Це щось типу “не лізь у мій кошик”? 

Валентин:
Емм… приблизно. Тільки тепер у людей свої “кошики” — особистий простір. 

Еван (піднімає руку, щиро):
А якщо я просто хочу понюхати, бо цікаво? Це порушення? 

Валентин:
Так, Еване. Особливо якщо це чужа людина. 

Еван (щиро здивовано):
Навіть якщо вона пахне добре? 

Соня (підморгує):
У тебе проблеми з нюхом, друже. Я б радила нюхати менш очевидно. 

Валентин (застогнав):
Так, саме тому ми це і обговорюємо. 

ДЕМОНСТРАЦІЯ ПОВЕДІНКИ 

Валентин бере табурет і стає, як учитель перед класом. На обличчі — суворість, у руках — терпіння (поки ще є). 

Валентин:
Отже. Люди не можуть просто… сидіти поруч і облизувати одне одного. 

Соня (з іронією):
Але ж це так ефективно показує симпатію. 

Валентин:
Ми кажемо це словами, Соню. 

Соня:
Словами? Фу. Це ж так повільно. 

Еван (піднімає руку):
А як тоді показати вдячність? 

Валентин:
Сказати “дякую”. 

Еван (задумливо):
Без махання хвостом? 

Валентин:
Без. 

Пауза. Соня піднімає руку, тримаючи яблуко. 

Соня:
А якщо мені хочеться просто спати на твоїй подушці — це межі чи звичка? 

Валентин (прикриває обличчя долонею):
Це — виклик моєму терпінню. 

ДИСКУСІЯ ПРО СОРОМ 

Валентин глибоко вдихає, вирішує піти філософським шляхом. 

Валентин:
Добре. Поясню просто. Сором — це коли ти усвідомлюєш, що робиш щось недоречне перед іншими. 

Еван (щиро):
А чому тоді всі ходять у футболках із дурними написами? 

Соня (підтримує):
Або чому ти червонієш, коли ми говоримо про “тіло”? Це ж просто тіло. У котів його нема — сорому, не тіла. 

Валентин (стомлено):
Бо ми — люди. Ми придумали правила, щоб не з’їсти одне одного. 

Соня:
Але ж тоді життя нудне. 

Еван:
І складне. 

Валентин:
Зате ми маємо вибір. 

Оповідач:
Соня замовкла на хвилину. У її очах блиснуло щось схоже на розуміння.
А потім вона знову простяглася на дивані — так, що ледь не скинула чашку. 

Соня (ліниво):
Я вибираю подушку. 

Еван:
А я вибираю їжу. 

Валентин (з гіркою усмішкою):
А я — заспокійливе. 

ВЕЧІР 

Оповідач:
Коли сонце сіло, Валентин усе ще сидів перед дошкою з написом “Особисті межі”.
Поруч спала Соня, притулившись до його куртки.
Еван хропів на підлозі, обійнявши подушку. 

І він подумав — може, ці “межі” справді людська вигадка.
Може, щирість — це коли ти просто поруч, без сорому.
І все одно любиш. 

Оповідач (усміхається):
Хоча наступного ранку Соня все одно залізла до нього в ліжко.
Філософія філософією, а звички — святе. 

Затемнення. Кінець глави.