Глава 21. Кафе з мамою (або коли минуле не впізнає тебе)

ЕКСТ. КАФЕ В ЦЕНТРІ МІСТА — ДЕНЬ 

Оповідач:
Кафе виглядало звичайним — теплі кольори, запах кориці, люди за ноутбуками. 

Тільки Валентин почувався тут чужим, немов герой фільму, якого випадково перенесли не в ту сцену. 

Він сидів за столиком, чекав.
Пальці нервово крутили чашку еспресо. 

Дзвінок над дверима. Входить його мати — елегантна жінка років п’ятдесяти,
стримана, з поглядом, що одразу все бачить і нічого не забуває. 

Мати:
Ти схуд. І виглядаєш, ніби не спиш. 

Валентин (усміхається):
Приємно, що помітила. 

Мати:
Я завжди помічаю, Валю. Навіть коли ти ховаєшся за жартами. 

Оповідач:
Тиша між ними густа, як капучино, яке ніхто не замовляв. 

РОЗМОВА НА ГРАНІ 

Мати (спокійно):
Ти писав, що хочеш поговорити. Щось сталося? 

Валентин (нервово):
Так… ну… я знаю, це звучить дико, але…
(робить паузу)
Мої тварини стали людьми. 

Мати мовчить. Зовсім. Потім відставляє чашку й дивиться на нього, як лікар на пацієнта перед складним діагнозом. 

Мати:
Твої… хто? 

Валентин:
Соня і Еван. Кішка й собака.
Тепер — люди. Живуть зі мною. Говорять.
(знервовано сміється)
Так, смішно, але… це правда. 

Мати (дуже тихо):
Валю…
(пауза)
У тебе ніколи не було тварин. 

Валентин (застигає):
Що? 

Мати:
Ти ж знаєш — у тебе алергія з дитинства. Ми навіть у гості не ходили, якщо там були коти. 

Валентин (холодно):
Ні, мамо. У мене є фото. Є пам’ять.
Я їх годував, гуляв із псом, лікував Соню, коли вона лапу пошкодила! 

Мати (з сумом):
Валю… ти вже забув, як минулого року перестав приймати ліки? 

Оповідач:
Слова падають, як крижинки у склянку води. Повільно, боляче. 

Валентин:
Ти хочеш сказати, що я… вигадав усе? 

Мати:
Я хочу сказати, що іноді наш мозок робить усе, щоб захистити нас.
Навіть якщо для цього треба створити вигаданих друзів. 

Оповідач:
Валентин дивиться крізь неї. Кава охолола, руки тремтять.
Звуки кафе зникають — залишається тільки її голос, тихий і теплий, як завжди, коли він був дитиною.* 

Мати (м’яко):
Ти ж приймаєш ліки, правда?
Пауза. Він мовчить. Вона бере його руку. 

Мати:
Ти не мусиш боротися сам. 

ПІСЛЯ РОЗМОВИ 

Валентин виходить із кафе. Вулиця здається розмитою, як через запотіле скло. 

Телефон дзвонить — на екрані “Соня 🐾”. Він не відповідає.
Піднімає погляд — у дзеркальній вітрині бачить своє відображення.
А поруч — на мить — ніби стоять дві постаті: кішка і пес. Але лише на мить. 

Оповідач:
Він кліпає — і їх уже немає.
Може, мама права.
А може… саме цього вони й хочуть, щоб він повірив. 

Під кінець сцени: Валентин іде в дощ, і в його кишені вібрує телефон. 

Надпис: “Ми тебе чекаємо. Соня та Еван.” 

Затемнення. Кінець глави.