Глава 20. Фото з минулого (або коли реальність здається маренням)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК ПІСЛЯ “КІШКИНОЇ НОЧІ” 

Оповідач:
Кавоварка шумить, немов намагається перекричати напруження в квартирі.
Соня демонстративно сидить на підвіконні, поглядаючи на Дашу як на суперницю,
а Даша мовчки перемішує цукор у чашці — вже п’ять хвилин. 

Валентин (тихо):
Може, давай почнемо день без війни? 

Даша (не відриваючи погляду):
Без війни… із нею?
(киває на Соню)
Я не знала, що ти тепер поліглот по котячих мовах. 

Соня (солодко):
Мур. Це “доброго ранку”, якщо що. 

Даша:
Ага, чула я, як ти “муркала” вночі. 

Валентин:
Так, все, стоп. Може, я просто покажу… ну, доведу, що я не з глузду з’їхав. 

ВАЛЕНТИН ДОСТАЄ ФЛЕШКУ 

Оповідач:
І ось він дістає стареньку флешку, на якій ще напис “Валик 2023 🐾”.
Сідає поруч із Дашею, вмикає ноутбук. На екрані — фото.
Фото 1: пухнаста сіра кішка, що спить на клавіатурі.
Фото 2: пес, який гордо тримає у пащі тапок Валентина.
Фото 3: він сам — усміхнений, молодший, щасливий. 

Валентин:
Ось. Ось вони. Соня і Еван. Моє божевілля почалося не вчора. 

Даша (знервовано):
Ти серйозно думаєш, що я в це повірю? 

Валентин:
Я не думаю. Я просто… хочу, щоб ти побачила. 

Даша (зітхає):
Валь, люди не перетворюються на людей. Ну, точніше, не перетворюються із тварин. Це… нісенітниця. 

Валентин:
Соня, покажи! Ну… зроби щось котяче. 

Соня (задумується, потім різко кидається на диван, скручується клубком і починає вилизувати руку):
Мурр. 

Даша (прикриває обличчя):
О Боже… 

Валентин (безпорадно):
Ну бачиш? 

Даша (повільно):
Бачу.
(пауза)
Бачу, як моя психіка йде в декрет. 

ПІСЛЯ МОВЧАННЯ 

Оповідач:
Даша довго дивиться на екран. Її очі блимають — то страх, то сумнів, то жалість.
І Валентин розуміє: вона не сміється. Вона справді боїться. 

Даша (тихо):
Ти коли востаннє був у лікаря? 

Валентин:
Ти серйозно? 

Даша:
Так. Бо я не знаю, що страшніше — якщо ти це придумав, чи якщо це правда. 

Оповідач:
Її голос зривається, і він уперше бачить у ній не злість, а тривогу.
Таку, що стискає горло. 

Валентин (м’яко):
Даша, я не хворий. Я просто… живу у світі, який не пояснюється логікою. 

Даша (з гіркою усмішкою):
Так завжди починаються історії про шаленців. 

ФІНАЛ 

Соня й Еван стоять у дверях, обидва тихо спостерігають.
Даша бере сумку, дивиться на Валентина востаннє. 

Даша:
Мені треба подумати. 

Валентин:
Я чекатиму. 

Двері закриваються. У кімнаті залишається тиша. 

На екрані ноутбука — фото кота й собаки.
Поруч на дивані сидять Соня й Еван — тепер люди.
І все це виглядає так, ніби реальність посміхається, але з підколом. 

Оповідач:
Деякі правди занадто дивні, щоб у них повірили.
Але ще дивніше — коли вони сидять поруч із тобою і просять кави. 

Затемнення. Кінець глави.