Глава 19. Котяча ніч (або любов, ревнощі й шерсть на ковдрі)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — ПІЗНІЙ ВЕЧІР 

Оповідач:
У фільмах момент, коли колишні опиняються разом після довгої паузи, завжди виглядає чарівно.
У житті — трохи менше. Особливо коли в тебе вдома кіт і пес, які тепер люди. 

Камера: Даша й Валентин заходять у квартиру. Світло приглушене, атмосфера ніяковості. 

Даша (посміхається):
Гарна вечеря. Нарешті без вибухів, без драми. 

Валентин (нервово):
Так… спокійна, як уперше після війни. 

Обоє сміються. Пауза. Напруга між ними відчутна, але добра. Вона дивиться йому в очі. 

Даша:
Може, я залишуся?
(тихо)
На ніч. 

Валентин:
…залишайся. 

СПАЛЬНЯ 

Оповідач:
Усе було б ідеально — якби в житті Валентина “ідеально” взагалі існувало. 

Валентин і Даша лежать у ліжку. Тихо, затишно. Раптом — скрип дверей. 

Соня (пошепки):
Ти не проти, якщо я тут? 

Валентин (підхоплюється):
Соню?! Що ти тут робиш?! 

Соня (спокійно):
Як це що? Сплю. Як завжди. 

Даша (розгублено):
Перепрошую… що значить “як завжди”?! 

Соня (з гордістю):
Ну, я завжди спала біля нього. Це наш ритуал. 

Даша (вибухає):
Твій ритуал?!
(до Валентина)
Ти дозволяєш їй спати з тобою?! 

Валентин (панічно):
Коли вона була кішкою! 

Соня (спокійно):
Деталі, деталі… 

Оповідач:
І ось три дорослі людини стоять посеред спальні, обговорюючи право на ковдру. Як у філософському трактаті “Бути чи не бути… в ліжку”.* 

СКАНДАЛ 

Даша (кричить):
Або вона — або я! 

Соня:
Хм. Вибір, гідний кота. 

Еван (з-за дверей, крізь сон):
Може, просто всім спати в коридорі? Я там зручно влаштувався. 

Даша:
Навіть собака тебе підтримує! 

Соня (образливо):
О, звісно. Вічна чоловіча солідарність! 

Валентин (зривається):
Досить! Соню, іди в іншу кімнату. 

Соня (ображено):
Ага. Зрадив, вигнав, залишив на підлозі — класика. 

Даша (з сарказмом):
Дуже драматично. 

Соня (під ніс):
І дуже правдиво. 

Оповідач:
І от вона вийшла, грюкнувши дверима так, що навіть Еван у коридорі підскочив.
У повітрі залишився запах парфуму, ревнощів і котячої гідності.* 

ПІСЛЯ СКАНДАЛУ
Валентин повертається в ліжко. Даша лежить, спиною до нього. Тиша довга, як пауза перед вибаченням. 

Валентин:
Я справді не хотів… 

Даша (холодно):
Я знаю. Але це ненормально, Валь. 

Валентин:
Так. Але коли ти живеш із колишньою кішкою й собакою, “нормально” — це відносне поняття. 

Даша зітхає, повертається до нього обличчям. Ледь усміхається. 

Даша:
Ти все ще вмієш жартувати, коли все валиться. 

Валентин (м’яко):
Інакше я б давно збожеволів. 

Оповідач:
І, можливо, саме це врятувало ніч. Бо навіть серед абсурду залишилось трохи тепла.
Хоча десь у коридорі Соня лежала, дивилася в стелю й шепотіла:* 

Соня (пошепки):
Він не твій. Він — наш. 

Затемнення. Кінець глави.