Глава 18. Побачення, яке пахло минулим

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — ВЕЧІР 

Оповідач:
У квартирі, де нещодавно пахло кавою, тушшю та собачими пригодами, раптом стало тихо. Занадто тихо.
Так тихо, що навіть Соня не муркотіла, а Еван не стукав лапою по підлозі. 

Валентин сидить на дивані, гортає телефон. Раптом приходить повідомлення: “Привіт. Я думала… може, зустрінемось? Д.” 

Валентин (пошепки):
Даша?.. 

Пауза. На його обличчі — мікс радості, страху і дивного полегшення. 

Еван (з кухні):
Хто пише? 

Валентин:
Ніхто… ну, тобто… хтось. 

Соня (підозріло):
Ага. “Хтось”. Значить, жінка. 

Еван:
Тільки не кажи, що це та сама — що забирає подушку і завжди каже “це не смішно”. 

Валентин:
Так, саме вона. 

Соня (з котячим роздратуванням):
Фу. Люди з минулого пахнуть ностальгією і драмою. 

Еван:
А ще шампунем. Я пам’ятаю. 

Оповідач:
І хоч вони бурчали, Валентин відчував — хоче побачити Дашу. Може, щоб щось пояснити. А може — щоб зрозуміти, чи він ще живе у світі, де все можливо.* 

ЗОВНІ. КАФЕ “ГРУША” — ВЕЧІР 

Камера: тепле вуличне освітлення, шум міста. Даша сидить за столиком. Гарно вдягнена, але в очах — настороженість. 

Оповідач:
Даша виглядала, як людина, яка навчилася жити без когось — але не забула, як із ним було тепло. 

Валентин підходить, трохи скутий, з невпевненою посмішкою. 

Валентин:
Ти… гарно виглядаєш. 

Даша (посміхається):
Ти теж. Втомлено — але гарно. 

Пауза. Вони сідають. Замовляють каву. Мовчать довше, ніж говорять. 

РОЗМОВА 

Даша:
Ти зник. Просто… зник.
Без слова, без пояснення. 

Валентин:
Я… не знав, як пояснити. 

Даша (іронічно):
Ну, спробуй зараз. 

Оповідач:
І от він сидить, із чашкою кави в руках, і намагається вигадати, як сказати “мої тварини стали людьми” і при цьому не виглядати божевільним.* 

Валентин (сумно):
Моє життя трохи… ускладнилося. 

Даша:
Ускладнилося — це коли сусіди свердлять стіну. А ти просто… зник із реальності. 

Валентин:
Я залишився в ній. Просто вона змінилася. 

Пауза. Вона дивиться в очі — шукає того Валентина, якого знала. 

Даша:
І все ж… я написала тобі. 

Валентин:
Чому? 

Даша (м’яко):
Бо… я сумувала. І, може, хотіла перевірити, чи ми ще існуємо — “ми”, не просто “я” і “ти”. 

Валентин опускає погляд. Легкий біль на обличчі. Але в голосі — щирість. 

Валентин:
Я радий, що ти написала. 

НЕСПОДІВАНИЙ ГУМОР 

Офіціант приносить десерт. Валентин дякує — і в цей момент телефон на столі вібрує. 

Соня (повідомлення):
“Ти де? У нас холодильник гавкає. Еван каже, що він голодний.” 

Валентин знервовано закриває екран. Даша помічає, посміхається з іронією. 

Даша:
Ти все ще маєш дивних друзів, так? 

Валентин (посміхається куточком губ):
Так. Але тепер вони ще дивніші. 

Оповідач:
І, можливо, саме тому вона знову засміялася — вперше за довгий час. Бо дивність — це теж життя.* 

ВИХІД З КАФЕ 

Вони виходять, вечір теплий, десь поруч звучить вуличний саксофон. 

Валентин подає Даші руку. Вона бере її. Мить — коротка, але жива. 

Даша (тихо):
Може, колись… я ще залишусь у тебе на чай? 

Валентин (усміхається):
Може. Але тоді — без сюрпризів. 

Оповідач:
Він не знав, що наступного разу “чай” перетвориться на ніч із криками, ревнощами і котячими війнами.
Але сьогодні — все ще було тепло. 

Затемнення. Кінець глави.