Глава 17. Макіяж по-котячому (або як Соня перемогла косметику)

ІНТ. КВАРТИРА — РАНОК 

Оповідач:
Кожна жінка хоча б раз у житті дивиться в дзеркало і каже:
— А сьогодні я буду неймовірна!
Соня сказала це вперше. І світ не був готовий. 

Камера: Соня стоїть перед дзеркалом у ванній. На поличці — косметика Даші, яку та колись забула в квартирі. Соня зосереджено вдивляється у власне відображення. 

Соня (рішуче):
Якщо я вже людина — треба виглядати відповідно. 

Еван (з кухні):
Головне — не фарбуй ніс! 

Соня (загрозливо):
Хто тут головна експертка з краси? 

Еван:
Ну, ти, мабуть. Але я з досвідом нюху! 

Оповідач:
Соня не слухала. Вона діяла. Як істота, котра вірить у себе… навіть без інструкції.* 

ЕКСПЕРИМЕНТИ 

Соня відкриває туш. Дивиться в неї, як у зброю майбутнього. 

Соня (сама до себе):
Просто провести лінію. Нічого складного. 

Вона проводить. Рука здригається. Око стає схожим на комету, що впала з орбіти. 

Соня:
Гаразд. Трохи криво — але ж художньо. 

Вона додає другу лінію. Вона — ще гірша. 

Соня зітхає, бере помаду. 

Соня:
Губи. Це легше. 

Вона натискає — занадто сильно. Помада ковзає за межі. Тепер її обличчя нагадує картину абстракціоніста у стані відчаю. 

Еван (з-за дверей):
Все гаразд там? Пахне… хімією! 

Соня:
Тиша! Це процес самовираження! 

ФІНАЛЬНИЙ ШТРИХ 

Соня бере рум’яна, сипле на пензлик, здуває зайве — і чхає. Пил рожевого кольору злітає в повітря, осідає на всьому, включно з її волоссям. 

Соня (чхає):
А-пчхи!
(дивиться в дзеркало)
О, боже... я — персик. 

Оповідач:
Вона виглядала, ніби котик заснув на косметичному стенді й прокинувся з почуттям нового стилю. 

РЕАКЦІЯ 

Двері прочиняються. З’являється Еван з чашкою кави. Зупиняється. Завмирає. 

Еван:
…ти знімалась у фільмі жахів? 

Соня (ображено):
Це — макіяж! 

Еван:
Макіяж кого? Клоуна-єдинорога? 

Соня:
Я вчусь! Люди теж не одразу були гарні! 

Еван (серйозно):
Так, але ти виглядаєш, як якщо б фарба посварилась із твоїм обличчям і перемогла. 

Оповідач:
Діалог дня. Без шансів на перемир’я.* 

ВМІШАВСЯ ВАЛЕНТИН 

До ванни заходить Валентин, ще сонний, у футболці, з телефоном у руці. 

Валентин:
Що за запах…?
(бачить Соню)
Господи. Що ти зробила? 

Соня:
Я — експериментую з людською природою. 

Валентин:
Ти експериментуєш із катастрофою! 

Еван (задоволено):
Я ж казав, що фарбуватись — небезпечно! 

Соня (схрещує руки):
Ха-ха. Дуже смішно.
(пауза)
Хоча, можливо, я трохи… переборщила. 

Валентин (усміхається):
Трохи? Соню, я бачу на тобі всі кольори веселки, і навіть ті, яких у веселці нема! 

Він бере вологу серветку, ніжно витирає їй щоку. 

Валентин (м’яко):
Ти й без цього гарна. Просто будь собою. 

Соня злегка червоніє (на щастя, не від рум’ян). 

Соня:
А якщо я хочу бути гарнішою? 

Валентин:
Тоді спробуй завтра. Але без воєнного гриму. 

ФІНАЛ 

Пізніше того ж вечора Соня сидить перед дзеркалом, уже без фарби, але з усмішкою. 

Соня (тихо, собі):
Може, справа не в помаді. А в тому, хто дивиться. 

Оповідач:
І, можливо, вона мала рацію.
Бо коли тебе люблять — ти й без макіяжу виглядаєш як диво.
Навіть якщо кілька хвилин тому — ти виглядала як персик із галактики “Катастрофа”. 

Затемнення. Кінець глави.