Глава 15. Ревнощі Соні (або як муркотіння перетворюється на бурю)

ІНТ. КВАРТИРА — ВЕЧІР 

Оповідач:
Усе почалося з квітів.
Простий букет тюльпанів, який Валентину подарували в офісі “за креативність”. 

Він заходить додому, ставить букет у вазу. Соня сидить на дивані, дивиться на нього спідлоба. 

Соня:
Хто це? 

Валентин:
Що — “хто”? 

Соня:
Квітка. Не просто квітка. Це — знак. 

Валентин (усміхається):
Соню, це просто подарунок від колег. 

Соня (підозріло):
А від якої саме “колежанки”? 

Оповідач:
Тут щось у повітрі змінилося. Як перед бурею — коли ще тихо, але ти вже знаєш, що зараз гримне.* 

КУХНЯ 

Валентин готує вечерю. Соня допомагає, “випадково” кидає на підлогу виделку, щоб він нахилився, а потім дивиться на нього з тим самим уважним котячим поглядом. 

Валентин:
Ти щось задумала? 

Соня (невинно):
Я? Ні. Просто вчуся бути людиною. 

Валентин:
І як, виходить? 

Соня (з посмішкою):
Вчора я навчилась зачиняти двері, а сьогодні — ревнувати. 

Валентин (знічується):
До кого? 

Соня:
До тієї, що дарує тобі тюльпани. 

НАСТУПНОГО ДНЯ 

Валентин збирається на роботу. Соня стоїть біля дверей, склавши руки, як охоронець. 

Соня:
Я піду з тобою. 

Валентин:
Ні, сьогодні не можна. У нас зустріч із клієнтами. 

Соня:
Тим більше. Я хочу побачити, як виглядає “клієнтка”. 

Валентин:
Соню... 

Соня (загрозливо тихо):
Або я йду з тобою, або хтось сьогодні прокинеться без вази. 

Оповідач:
Кохання — воно як котяча лапа: м’яке, але з кігтями.* 

В ОФІСІ 

Валентин на зустрічі. Соня сидить у коридорі, в пальті й темних окулярах, удає, що читає журнал.
Ірина проходить повз, помічає її. 

Ірина:
Вибачте, ви когось чекаєте? 

Соня (спокійно):
Так. Свого… друга. 

Ірина (усміхається):
О, цікаво! А хто він? 

Соня:
Він гарний, трохи наївний, любить каву і… мене. 

Ірина (сміється):
О, то ми, мабуть, знаємо одного й того ж чоловіка! 

Пауза. Камера фокусується на очах Соні. Там блиск, схожий на попередження. 

Соня:
Тоді обережно. Він може вкусити. 

ОБІД 

Валентин і Ірина сидять у кав’ярні. Соня через дорогу вдає, що “випадково проходить”. 

Валентин бачить її у вікні, ледь не вдавлюється кавою. 

Ірина:
Все гаразд? 

Валентин (кашляє):
Так, просто… е-е… алергія. На… світло. 

Ірина:
Ха, цікава алергія. 

Оповідач:
Він ще не знав, що за п’ять хвилин “алергія” почне переслідувати його прямо до офісу.* 

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ 

Валентин відкриває двері. У квартирі темно. Тиша. Потім — Соня сидить на дивані, обличчям у півтінь. 

Валентин (обережно):
Я… приніс піцу. 

Соня (повільно):
Ти проводив її до ліфта. 

Валентин:
Тому що вона впала на підборах! 

Соня:
І ти допоміг їй! 

Валентин:
Бо я вихований! 

Соня (зітхає):
А я — ні. 

Пауза. Вона підводиться, підходить ближче. 

Соня (м’яко):
Я не хочу сваритись. Просто... коли ти дивишся на когось іншого, мені здається, що я знову — просто кішка. Яка сидить біля дверей і чекає, поки ти повернешся. 

Оповідач:
Ось воно — не гнів, не ревнощі, а страх бути непоміченою. Найлюдніше з усіх почуттів. 

Валентин бере її за руку. 

Валентин:
Ти — не просто кішка.
І навіть не просто людина.
Ти — моя Соня. І ніхто інший не зможе цього змінити. 

Соня (посміхається крізь сльози):
Тоді я не буду дряпатись. Сьогодні. 

Валентин:
О, то завтра чекати сюрприз? 

Соня (лукаво):
Залежно від того, з ким ти п’єш каву. 

Оповідач:
Вона знову муркотіла. Але в її муркотінні тепер було щось інше — щось, що могло обпекти серце й зробити світ теплішим. 

Затемнення. Кінець глави.