Глава 13. Нічні одкровення (або розмова, якої вони не мали почути)

ІНТ. КВАРТИРА — ГЛИБОКА НІЧ 

Оповідач:
Ніч у квартирі стояла тиха, майже прозора.
Еван хропів на килимку, наче маленький трактор.
А Соня — не спала. 

Камера: Вона сидить на підвіконні, дивиться на ліхтарі за вікном. У руках чашка з чаєм. Валентин виходить із кімнати, помічає світло. 

Валентин (пошепки):
Не спиш? 

Соня (не відводячи погляду):
Кішки рідко сплять, коли світ такий гучний. 

Валентин:
Зараз тихо. 

Соня:
Ні. Просто ти не чуєш. Люди звикли не слухати. 

Оповідач:
Її голос був тихий, але в ньому звучало щось від дикої природи — те, що не забувається, навіть якщо маєш людське тіло. 

НА ПІДВІКОННІ 

Валентин сідає поруч, обережно, щоб не налякати. 

Валентин:
Ти сумуєш за тим, якою була раніше? 

Соня (після паузи):
І так, і ні.
(усміхається)
Коли ти кішка, все простіше. Ти любиш — бо любиш. Спиш — бо хочеш. Немає питань. 

Валентин:
А тепер є? 

Соня:
Тепер я думаю, чому. Чому я поруч із тобою. Чому серце б’ється швидше, коли ти дивишся. І чому я боюся, що одного дня ти скажеш: “Пора повернути все, як було.” 

Валентин (м’яко):
Я ніколи цього не скажу. 

Соня:
Але ти думаєш про це. 

Пауза. Валентин не відповідає. Лише дивиться на світло з вікна. 

МОВЧАННЯ, ЩО ГОВОРИТЬ 

Соня знімає чашку з колін, ставить на підвіконня. 

Соня:
Знаєш, коли я була кішкою, я вірила, що ти — мій світ.
(усміхається)
А тепер бачу, що в тебе є цілий Всесвіт, до якого я не належу. 

Валентин:
Ти частина цього Всесвіту. 

Соня:
Може, частина. Але не центр. 

Валентин (тихо):
Ніхто не повинен бути центром.
(пауза)
Але без тебе він був би порожнім. 

Оповідач:
Ці слова не звучали як зізнання. Швидше — як правда, що нарешті знайшла голос. 

ДОДОМУ ВІД СЕРЦЯ 

Соня відвертається, ховає очі. 

Соня:
Іноді я боюся заснути. 

Валентин:
Чому? 

Соня:
Бо боюся, що прокинуся — знову в тілі кішки. І все це виявиться сном.
(з посмішкою)
І ти навіть не помітиш, що я колись була поруч. 

Валентин (м’яко, але твердо):
Я помічу. 

Соня (здивовано):
Справді? 

Валентин:
Я знаю твій погляд. Навіть якщо в тебе знову будуть зелені очі й вуса. 

Соня усміхається, на очах блиск. Вона кладе голову йому на плече. 

Соня (шепоче):
Тоді я, мабуть, не боюсь. 

СПОСТЕРІГАЧ 

Камера повільно зміщується. У дверях стоїть Еван, з ковдрою на плечах, напівсонний. 

Еван (тихо, собі під ніс):
Романтика пішла на світанку без мене. 

Він іде назад у кімнату. Усе знову стихає. 

ФІНАЛ 

Соня засинає на його плечі. Валентин дивиться у вікно. 

Валентин (пошепки):
Може, це й справді диво. Але хай воно триває ще трохи. 

Оповідач:
І коли місто за вікном засинало, у цій маленькій квартирі відчувалось щось велике —
щось, що народжується, коли любов перестає бути звичкою і стає вибором. 

Затемнення. Кінець глави.