Глава 12. Велика прогулянка (або коли світ не готовий до твоїх улюбленців)

ІНТ. КВАРТИРА — РАНОК 

Оповідач:
Кожен має свій тест на терпіння.
Для Валентина це був вихід на вулицю з колишніми тваринами, які поводяться як… тварини, але в людських тілах. 

Камера: Соня стоїть перед дзеркалом у коридорі, вдягає пальто, тримає шию, ніби носить нашийник. Еван у спортивних штанях і куртці — явно щасливий. 

Еван (в захваті):
На вулицю! Нарешті! Я пам’ятаю цей запах! 

Соня (підозріло):
Я не пам’ятаю, щоб на вулиці було так… холодно. І шумно. І… пахло чужими. 

Валентин (зітхає):
Будь ласка, поводьтесь природно. Як люди. 

Соня (щиро):
Тобто робити вигляд, що ми не радіємо життю? 

Валентин:
Приблизно. 

ЗОВНІ — ПІД’ЇЗД
Вони виходять. Соня одразу зупиняється, вдихає повітря, заплющує очі. Еван підстрибує від радості. 

Еван:
Сонце! Дерева! Голуби! 

Соня (спокійно):
Не чіпай голубів. 

Еван:
Але вони на мене дивляться! 

Соня:
Бо бачать конкурента. 

Оповідач:
І все почалося. 

НА ВУЛИЦІ — ПРОГУЛЯНКА 

Троє йдуть тротуаром. Перехожі зиркають. Еван йде попереду, Соня — ззаду, повільно й граційно. 

Валентин (шепоче):
Йди поруч! Не нюхай все підряд! 

Еван:
Я не нюхаю! Я аналізую середовище! 

Соня (зневажливо):
На чотирьох ногах ти виглядав розумніше. 

Еван:
На двох я бачу більше! 

Оповідач:
Перехожі зупинялись, сміялись, хтось навіть знімав відео. Валентин лише мріяв про невидимість. 

КАВ’ЯРНЯ 

Валентин вирішує зробити паузу, заходять у кав’ярню. Соня одразу сідає на підвіконня біля сонячного променя. 

Бариста (посміхається):
Вам щось замовити? 

Соня (серйозно):
Молоко. Тепле. Без піни. 

Бариста (підморгує Валентину):
Класична. 

Валентин:
І каву мені. І, будь ласка, не судіть. 

Еван:
Мені хот-дог. 

Валентин (шепоче):
Ми в кав’ярні, тут немає хот-догів. 

Еван:
Тоді три круасани. 

Оповідач:
Через п’ять хвилин на столі було більше їжі, ніж на пікніку. Соня задоволено муркоче, Еван їсть руками, Валентин намагається виглядати спокійно. 

НЕЗРУЧНА СИТУАЦІЯ 

До кав’ярні заходить знайомий Валентина — Ігор, колега. 

Ігор:
О, Валю! Не бачив тебе сто років!
(дивиться на Соню й Евана)
О, нова компанія? 

Валентин (нервово):
Так… друзі. Нові. 

Ігор:
Класно. А ви, здається, десь раніше бачилися? 

Соня (усміхається):
Може, у ветеринарній клініці? 

Ігор (збентежено):
Е-е… що? 

Валентин (швидко):
Жартує! Вона любить кішок! 

Еван:
І собак! 

Ігор (здивовано):
О, у вас багато тем для спілкування! 

Оповідач:
Так, тем було багато. Просто більшість не для людських вух. 

ЗОВНІ — ПІСЛЯ КАВ’ЯРНІ
Валентин тягне їх додому. 

Валентин:
Ніяких “мяу” і “гав” на публіці! Ніяких облизувань чашок! 

Соня (образливо):
Це ж було естетично! 

Еван:
А мені сказали, що я мило wagged tail! 

Валентин:
ТИ НЕ МАЄШ ХВОСТА! 

Еван (задумливо):
Зате маю енергію. 

Оповідач:
І світ, який точно не був готовий до такого шоу. 

ВДОМА 

Вони повертаються. Соня знімає пальто, згортається калачиком на дивані. Еван дивиться у вікно. 

Еван (м’яко):
Знаєш, на вулиці… все здається знайомим, але зовсім іншим. 

Соня:
Бо тепер ми бачимо це очима людей. 

Валентин (усміхається):
І від цього все виглядає дивнішим, але красивішим. 

Соня:
А ще — холоднішим. Без тебе. 

Оповідач:
Тиша. Тепла, ніжна. Без комедії. Лише трохи суму — як після сміху, коли залишаєшся сам на сам із собою. 

ФІНАЛ 

Валентин вкриває Соню ковдрою. Еван засинає на підлозі. Він сідає поруч і тихо каже: 

Валентин:
Мабуть, тепер я остаточно з’їхав з глузду. Але з вами — це якось не страшно. 

Оповідач:
І вперше за довгий час йому справді було спокійно.
Бо іноді, щоб знайти себе, треба вийти з дому з кішкою та псом у людській подобі й зробити вигляд, що все нормально. 

Затемнення. Кінець глави.