Глава 11. Валентин на межі (або коли всі хочуть уваги)

ІНТ. КВАРТИРА — РАНОК 

Оповідач:
Три години ранку.
Валентин не спить.
Не тому, що не хоче — а тому, що просто нікуди лягти. 

Камера: диван. На ньому спить Соня, розкинувшись з котячою грацією. На кріслі — Еван, з ковдрою в зубах. А посередині кімнати стоїть Валентин, із подушкою під пахвою, як вигнанець у власному домі. 

Валентин (сам до себе):
Я живу з кішкою, собакою й привидом колишніх нервів. 

Оповідач:
Він не жартував. 

ВАЛЕНТИН НА КУХНІ 

Він тихо робить каву. Вмикає чайник — і одразу чує знайоме муркотіння позаду. 

Соня (сонно):
Ти без мене п’єш каву? 

Валентин (зітхає):
Так, Соню. Іноді люди п’ють каву… самі. 

Соня:
Фу, яка самотня звичка. 

Валентин:
Саме в цьому її сенс. 

Оповідач:
Він мріяв бодай п’ять хвилин тиші. Але натомість отримав “мур-мур-філософію”. 

З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЕВАН 

Еван входить, потягується, позіхає. 

Еван:
Я чув, хтось говорив про самотність? 

Валентин:
Еване, будь ласка, не починай. 

Еван:
Добре. Але… ти зробиш мені тости? 

Валентин (зривається):
Я НЕ КУХАР! 

Соня злякано підстрибує, Еван насторожено дивиться. 

Валентин:
Вибачте… просто...
(пауза)
Можна хоч раз, щоб ніхто не хотів уваги? 

Соня (м’яко):
Але ми тебе любимо. 

Валентин:
Знаю. І це страшно. 

Оповідач:
Коли тебе люблять одразу пес, кішка й колишня дівчина — це не любовний трикутник. Це вежа Дженга з нервів. 

ІНТ. КІМНАТА — ПІЗНІШЕ 

Даша заходить без стуку. У руках — чашка з написом “Calm Down”. 

Даша:
Привіт. Ти не відповідав на повідомлення, я подумала… 

Валентин (сухо):
Що я живий? 

Даша:
Що ти нервуєш. 

Вона дивиться навколо: Соня сидить на дивані з покривалом, Еван гризе тапок. Атмосфера — як після невдалого сімейного свята. 

Даша (м’яко):
Може, ти просто втомився? 

Валентин (сміється нервово):
Втомився? Я сьогодні вмовляв Соню не лазити по шафах, пояснював Евану, що газета — не ворог, а тепер ще й мушу не вибухнути від... любові. 

Соня (ображено):
Ми просто хочемо бути поруч. 

Валентин (зривається):
ТА ВИ ВСІ ХОЧЕТЕ БУТИ ПОРУЧ!
(пауза)
А я хочу — побути сам. 

Тиша. Навіть чайник перестає кипіти. 

МОМЕНТ ІСТИНИ 

Валентин сідає, притискає голову руками. Даша кладе руку йому на плече. 

Даша:
Ти не мусиш бути для них батьком, учителем і рятівником одночасно. 

Соня (обережно):
А хто він тоді? 

Даша:
Просто — він. Людина. Яку теж треба берегти. 

Соня дивиться на Валентина — вперше з ніжністю, без гри. Еван підходить і кладе голову йому на коліна. 

Еван (тихо):
Ми не хотіли зробити тобі боляче. Ми просто... звикли, що ти поруч. 

Валентин (усміхається):
Я теж звик. І, мабуть, тому ще не з’їхав з глузду. 

Оповідач:
Це був момент тиші.
Не тому, що всі замовкли — а тому, що вперше зрозуміли одне одного. 

ФІНАЛ 

Через кілька хвилин усі сидять на дивані. Соня муркоче, Даша тримає чашку чаю, Еван хропе. 

Даша:
Знаєш, у цьому всьому є щось миле. 

Валентин:
Так. Як у цирку, де ти — клоун і дресирувальник одночасно. 

Соня (муркоче):
А ми — твої улюбленці. 

Валентин:
Так, і, здається, найкращі з можливих. 

Оповідач:
І цього разу він справді посміхнувся.
Бо зрозумів: іноді любов — це не спокій, а маленький хаос, без якого життя просто нудне. 

Затемнення. Кінець глави.