Глава 9. Соня проти Даші

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК 

Оповідач:
Якщо колись Всесвіт вирішить організувати чемпіонат із пасивної агресії, то цей ранок став би фіналом. 

Камера: Соня на кухні готує сніданок. У фартусі, з хвостиком (зав’язаним, не справжнім). Валентин ще спить. Дзвінок у двері. 

Соня (під ніс):
Хто там ще о сьомій ранку?.. 

Відчиняє двері. На порозі — Даша, з кавою у руках, усмішка як у акули в халаті. 

Даша:
Привіт. Я думала, він ще спить, тому принесла каву.
(заглядає всередину)
А ти…? 

Соня (спокійно):
Я тут живу. 

Даша (іронічно):
Ага. Тимчасово, мабуть? 

Соня (усміхається):
Як усі живі істоти. 

Оповідач:
Дві усмішки. Дві чашки кави. І одна квартира, яка от-от вибухне. 

ІНТ. КУХНЯ — ДАЛІ 

Даша сидить за столом, намагається поводитись природно. Соня подає сніданок — із перебільшеною грацією. 

Даша:
Вау, сніданок. Не думала, що Валя таке любить. 

Соня (з гордістю):
Він любить, коли поруч тепло.
(пауза)
І коли його гладять. 

Даша (підозріло):
Гладять? 

Соня:
Психологічно. 

Оповідач:
Вона навіть не намагалась бути делікатною. 

ВАЛЕНТИН ПРОКИДАЄТЬСЯ 

Він виходить на кухню, бачить обидві жінки сидять одна навпроти одної. Напруга в повітрі така, що чайник сам закипає. 

Валентин (нервово):
О, Даша! Ти вже тут!
(дивиться на Соню)
І… ви вже познайомилися? 

Соня (солодко):
О так. Ми навіть обговорили твої звички. 

Даша (з удаваною усмішкою):
Так. І я багато чого нового дізналася. Наприклад, що ти любиш, коли тебе “гладять”. 

Валентин (захлинається кавою):
ЩО?! 

Еван (входить, потираючи очі):
А я люблю, коли мене чешуть за вухом. 

Валентин:
Не зараз, Еване! 

Оповідач:
І ось у квартирі офіційно запанував хаос рівня “три особи, один нервовий зрив”. 

ІНТ. ВІТАЛЬНЯ — ПІЗНІШЕ
Даша розповідає про нову роботу. Соня сидить поруч, слухає, але з виразом “я все бачу”. 

Даша:
У мене тепер арт-проєкт, готую виставку. Мені потрібно багато уваги до деталей, кольорів… 

Соня (спокійно):
Я теж люблю увагу.
(погляд на Валентина)
Особливо — до себе. 

Даша (через силу):
Так. Це видно. 

Валентин (перебиває, намагається змінити тему):
А давайте просто поїмо піцу й подивимось фільм? 

Соня:
Як романтично.
(впирає підборіддя в долоні)
Тільки не мелодраму. Я плачу навіть на рекламі корму. 

Даша:
Ти, мабуть, добре його знаєш. 

Соня (пильно):
Я бачила його у найгірших станах.
(усміхається)
Без сорочки. 

Даша (холодно):
О, ти теж прибираєш після нього? 

Соня:
Ні. Він прибирає після мене. 

Оповідач:
Мовчання. Звуки битви у слоу-мо. Десь у кутку тихо гавкнув Еван — можливо, просто щоб нагадати, що він живий. 

ПІЗНІШЕ, ВЕЧІР 

Тривають “мирні” переговори. Валентин сидить між двома жінками на дивані. Зліва Соня муркоче, справа Даша — з чашкою вина. 

Даша:
Тобто ти справді віриш, що вони були… тваринами? 

Валентин:
Я вже нічому не дивуюсь. 

Соня (усміхається):
А я дивуюсь, як ти терпиш її скепсис. 

Даша (спокійно):
А я дивуюсь, як ти терпиш її его. 

Валентин:
А я дивуюсь, як я ще живий. 

Оповідач:
Це не була розмова. Це була тонка шахова партія, у якій фігури муркотіли й злегка кусались. 

КУЛЬМІНАЦІЯ 

Даша й Соня залишаються на кухні самі. Еван тихо підслуховує. 

Даша (холодно):
Слухай, я не знаю, хто ти така і що тут відбувається, але Валентин — це частина мого життя. 

Соня (спокійно):
А тепер — частина мого. 

Даша:
Ти ж розумієш, що він не твоя власність? 

Соня:
Розумію. Але іноді хочеться, щоб був.
(пауза, усміхається)
Ти ж теж це розумієш, правда? 

Даша мовчить. Її усмішка зникає. Вперше вона виглядає розгублено. 

Еван (пошепки сам до себе):
Ого. Альфа-кішки зійшлись. Треба попкорн. 

ІНТ. КВАРТИРА — ПІЗНІШЕ, НІЧ 

Даша йде. Валентин проводжає її до дверей. Вона зупиняється, дивиться йому в очі. 

Даша:
Я не знаю, що з тобою сталося, але...
(пауза)
Ти став теплішим. М’якшим. Іншим. 

Валентин (усміхається):
Може, тому, що я живу з тими, хто муркоче й гавкає. 

Даша (з посмішкою):
Може.
(задумливо)
Хоч я й не певна, хто з вас головний. 

Вона йде. Двері зачиняються. Соня виходить із тіні. 

Соня (м’яко):
Вона тебе ще любить. 

Валентин:
Можливо. Але я більше не той, кого вона пам’ятає. 

Соня:
Тепер ти — мій. 

Валентин (жартома):
У межах миски. 

Соня (усміхається):
У межах серця. 

Оповідач:
І в цю мить стало тихо.
Та не спокійно. Бо справжня війна лише починалась — не між людьми, а між серцем і розумом. 

Затемнення. Кінець глави.