Глава 8. Ревнощі, муркотіння і гавкіт

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК 

Оповідач:
Після візиту Даші в квартирі запанувала дивна тиша.
Не та, спокійна — а та, що нагадує бурю перед дощем. 

Камера: Соня лежить на дивані, обійнявши подушку. Еван їсть кашу з ложки. Валентин сидить із ноутбуком. 

Соня (бурчить):
Вона була занадто близько до тебе. 

Валентин (відволікаючись від ноутбука):
Хто? 

Соня:
Твоя… ця… Даша.
(пауза)
Вона говорила з тобою так, ніби ти її миска. 

Валентин:
Миска? Ти що маєш на увазі? 

Соня (серйозно):
Та що належить. 

Еван пирскає кашею. 

Еван:
Ага! Вона тебе приревнувала! 

Соня (ображено):
Я не ревную! Я просто…
(задумується)
…я просто тримаю територію під контролем. 

Валентин (іронічно):
Класика. 

Оповідач:
Соня навіть не знала, що таке ревнощі. Але її хвіст, якби він у неї ще був, уже стояв би дибки. 

ІНТ. КУХНЯ — ПІЗНІШЕ
Валентин готує каву. Соня сидить на столі, дивиться на нього пильним поглядом. 

Соня:
А ви часто бачились?
З нею. 

Валентин:
Колись. Ми разом навчались, потім жили деякий час... 

Соня:
Разом жили?
(нахиляється ближче)
В одній будці? 

Валентин:
Квартирі. 

Соня (зіщулюється):
М-м.
(знову бурчить)
А потім вона тебе покинула, так? 

Валентин (спокійно):
Так.
(усміхається сумно)
Бо я тоді не був готовий до серйозних стосунків. 

Соня:
А тепер готовий? 

Валентин (піднімає брови):
До чого саме? 

Соня (зробивши вигляд, що не розуміє):
До… серйозних мисок. 

Оповідач:
Вона ще не знала, що тільки-но запустила в ньому цілу бурю думок. 

ЕКСТ. ВУЛИЦЯ — ДЕНЬ
Валентин, Соня і Еван виходять на прогулянку. Соня одягнена у величезні сонцезахисні окуляри, Еван — із гордістю несе пакети. 

Еван (щасливо):
Я бачив, як ти дивилась на нього сьогодні зранку. 

Соня (захищається):
Не дивилась! 

Еван:
Ага, ага. Ти навіть муркнула! 

Соня:
Я просто… замерзла. 

Еван (жартома):
Тоді чому твої очі блищали, як у кота перед мискою? 

Соня (пихато):
Бо я — кішка. 

Еван:
І ревнива! 

Соня штовхає його в плече. Еван сміється, але йому явно весело. 

ІНТ. КВАРТИРА — ВЕЧІР
Валентин сидить за ноутбуком. Дзвінок у двері. Входить Даша — із контейнером їжі. 

Даша:
Привіт. Я подумала… ти, мабуть, знову нічого не їв.
(усміхається)
Тож я принесла. 

Валентин дивиться розгублено. Соня — в іншій кімнаті, але вже насторожилась. 

Соня (шепоче Евану):
Вона прийшла з їжею. Це… напад територіальний. 

Еван:
Може, просто ввічливість? 

Соня (серйозно):
Так починаються війни. 

ІНТ. КУХНЯ — ВЕЧІР 

Даша й Валентин вечеряють. Соня сидить поруч, не кліпає. Еван намагається зберегти нейтралітет, але видно, що нервує. 

Даша (усміхаючись):
Слухай, Валю, я подумала — може, ми знову…
(помічає Соню)
А чому вона так дивиться на мене? 

Соня (м’яко):
Я просто вивчаю хижу поведінку. 

Даша (зніяковіло):
Вибач, що? 

Валентин (поспіхом):
Вона мала на увазі… вона цікавиться психологією. 

Соня:
І ще — територіальними конфліктами. 

Еван (не витримує, шепоче):
Боже, Соня, зупинись… 

Оповідач:
Але Соня не могла зупинитися. Бо її серце — як м’ячик для котів: що більше котиш, то швидше він кудись котиться. 

СЦЕНА — ПІЗНІШЕ, ТИХА НІЧ 

Даша пішла. Валентин зітхає, лягає на диван. Соня підходить і мовчки вкладається поруч. 

Валентин (втомлено):
Ти весь вечір дивилась на неї, як на ворога. 

Соня:
Бо вона поводиться, як кішка, яка думає, що це її дім. 

Валентин (усміхається):
А цей дім — чий? 

Соня (м’яко):
Наш. 

Валентин на мить завмирає. Потім усміхається — щиро, по-справжньому.
Еван із сусідньої кімнати сонно бурмоче: 

Еван:
Може, ви вже вимкнете свою “муркотильну драму”? Людям спати треба! 

Соня (всміхається):
Тсс… Спи, стороже. 

Оповідач:
І в цю ніч у квартирі було чути лише два звуки: рівне дихання пса і тихе муркотіння кішки, що раптом навчилася ревнувати. 

Затемнення. Кінець глави.