Глава 7. Коли Даша повертається

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК 

Оповідач:
Кожна історія має момент, коли минуле вирішує перевірити, чи ти справді змінився. 

Для Валентина цей момент прийшов із повідомленням у телефоні:
“Привіт. Я в місті. Можна зайти поговорити?”
Підпис — Даша. 

Камера: Валентин завмирає з телефоном у руці. Соня сидить на столі, кусає ручку, Еван грається шкарпеткою. 

Соня (цікаво):
Хто це? 

Валентин (нервово):
Колишня. 

Еван (щиро):
А це небезпечно? 

Валентин:
Дуже. 

Соня:
А вона красива? 

Валентин:
Так. 

Соня (з підозрою):
Скільки “так”? 

Валентин (зітхає):
Занадто. 

Оповідач:
Він не хотів брехати. І, мабуть, саме тому боявся цієї зустрічі найбільше. 

ІНТ. КУХНЯ — ЗГОДОМ 

Валентин нервово прибирає. Соня стоїть біля дзеркала, дивиться на себе. 

Соня:
Тобто… це твоя колишня кішка? 

Валентин (здивовано):
Що? 

Соня:
Ну, ти ж казав, вона була поруч, муркала, коли ти сумував… 

Валентин:
Ні, Соню. Вона — людина. 

Соня (спокійно):
Подивимось. 

Еван в цей час надягає сорочку, але застібає її криво. 

Еван:
Я теж хочу гарно виглядати. Може, вона принесе м’ясо. 

Валентин:
Вона не приносить м’ясо. Вона приносить… сарказм. 

Еван (з повагою):
О, сильна жінка. 

Оповідач:
І він навіть не підозрював, наскільки влучно це сказано. 

ІНТ. КОРИДОР — ДЗВІНОК У ДВЕРІ 

Дзвоник. Соня й Еван підскакують. Валентин глибоко вдихає, відкриває двері. 

На порозі стоїть Даша — елегантна, упевнена, з тією самою посмішкою, яка одночасно лікує і ранить. 

Даша:
Привіт, Валю.
(погляд ковзає по квартирі)
У тебе тут… весело. 

Валентин (нервово):
Ну, я… не сам. 

Даша (з усмішкою):
Я бачу.
(дивиться на Соню та Евана)
А це хто? 

Валентин:
Це… мої друзі. 

Соня (випростовується, гордо):
Я Соня.
(тягне руку, але не зовсім розуміє, як це робити)
Мяу… тобто, приємно познайомитись. 

Даша кліпає очима. 

Даша:
Вибач, що? 

Валентин (швидко):
Вона жартує! У неї специфічне почуття гумору! 

Еван (радісно):
А я — Еван! Я теж умію сидіти і давати лапу! 

Даша (вражено):
Що? 

Валентин:
Він має на увазі — “руку”. Дати руку. Людську руку. 

Еван (поправляється):
Так! Людську лапу! 

Оповідач:
І саме в цю мить Валентин зрозумів, що врятувати ситуацію вже неможливо. 

ІНТ. КУХНЯ — ДАЛІ 

Всі четверо сидять за столом. Напруга — як у детективі. Соня п’є чай, тримаючи чашку обома руками. Еван намагається не гавкнути від хвилювання. Даша роздивляється їх уважно. 

Даша:
То ти тепер живеш із… цими? 

Валентин:
Так, тимчасово. Вони… без житла. 

Даша (сумнівається):
Без житла? Чи без… здорового глузду? 

Соня (спокійно):
І те, і те. 

Даша мало не поперхнулася. 

Валентин (зітхає):
Соню… 

Даша:
Ні, ні, цікаво.
(до Соні)
І як ви познайомилися з ним? 

Соня:
Я давно була поруч.
(пауза)
Ще коли він не помічав. 

Даша (нахмурюється):
Тобто… ви працювали разом? 

Соня (усміхається):
Можна й так сказати. Я часто лежала на його ноутбуці. 

Даша:
Пробач, що? 

Еван (гордо):
А я охороняв двері від листоноші! 

Даша (знімає окуляри, дивиться на Валентина):
Ти жартуєш, так? 

Валентин (відчайдушно):
Хоч би це виглядало як жарт… 

Оповідач:
Ніхто не сказав цього вголос, але в повітрі витало:
“Або я збожеволіла, або вони всі вже давно там.” 

СЦЕНА — ДАЛІ ВЕЧІР 

Даша й Валентин стоять на балконі. Соня та Еван залишаються на кухні — слухають крізь двері. 

Даша (спокійно, але гостро):
Ти завжди мав дивні захоплення, Валю, але… це вже якийсь рівень “нової ери”.
Хто вони насправді? 

Валентин (втомлено):
Я й сам не знаю.
Вони просто… прокинулись у моїй квартирі.
І поводяться так, ніби колись були… 

Даша (іронічно):
Котиком і собачкою? 

Валентин мовчить. 

Даша (завмирає):
Ти серйозно? 

Валентин:
Так. 

Даша (нервово сміється):
Окей. Добре. Я бачу, у тебе або новий рівень фантазії…
(пауза)
…або в тебе реально проблеми. 

Валентин (тихо):
Може, й те, і те. 

Оповідач:
Вона хотіла розсердитися. Але не змогла. Бо в його очах було не божевілля — а щирість. Та, яку неможливо підробити. 

ІНТ. КУХНЯ — ПІЗНІШЕ 

Даша йде. Соня стоїть біля вікна, дивиться на неї. Еван дрімає на стільці. 

Соня (тихо):
Вона гарна.
(пауза)
І пахне… як тривога. 

Валентин (усміхається сумно):
Так. Це Даша. 

Оповідач:
І він навіть не помітив, що Соня трохи насупилась.
Бо в її очах уперше з’явилось щось нове — не просто цікавість.
Ревнощі. 

ФІНАЛ СЦЕНИ 

Валентин сідає на диван, закриває очі. 

Соня тихо лягає поруч, кладе голову йому на плече.
Еван спить біля ніг. Тиша.
На екрані — напівтемрява, лише світло місяця. 

Оповідач (м’яко):
Минуле прийшло, щоб нагадати про себе.
Але зараз поруч було щось інше — тепле, живе, непередбачуване.
І, можливо, вперше Валентин подумав:
“Може, дива — це не катастрофа, а другий шанс?” 

Затемнення. Кінець сцени.