Глава 5. Прогулянка людей-питомців

ЕКСТ. ДВІР — РАНОК 

Оповідач:
У кожного власника домашніх тварин є день, коли він вирішує вперше вигуляти їх без повідка.
Для Валентина цей день настав.
Щоправда, “тварини” вже ходили на двох ногах і носили куртки. 

Камера: Валентин стоїть біля дверей, тримає два шарфи. Соня — у довгій кофті, Еван — у спортивній куртці, на шиї в нього намотаний шарф так, ніби це повідець. 

Валентин:
Добре. Головне правило: ми поводимось спокійно.
Не бігаємо, не гавкаємо, не нюхаємо людей. 

Еван:
А якщо вони цікаво пахнуть? 

Валентин:
Тоді просто посміхайся. Без… нюхання. 

Соня (поправляє волосся):
А можна стрибнути на лавку? 

Валентин:
Можна. Але не мурчи на перехожих. 

Оповідач:
Це була прогулянка з трьома рівнями небезпеки:
1️⃣ Люди подумають, що вони дивні.
2️⃣ Люди подумають, що він дивний.
3️⃣ Вони справді дивні. 

ЕКСТ. ВУЛИЦЯ — ДЕНЬ 

Вони йдуть. Валентин тримає їх між собою, ніби охороняє світ від катастрофи. Еван — усміхнений, дивиться навколо, нюхає повітря. Соня — обережно тримається за його руку, вражена всім. 

Соня:
Це… таке велике. І шумне.
(пауза)
Як ви всі тут живете? 

Валентин (посміхається):
До звуків звикаєш.
(показує на людей)
Дивись — от це кав’ярня. Там люди п’ють каву і говорять.
(показує на лавку)
А от там сидять пенсіонери. Їх краще не чіпати. Вони страшніші за поліцію. 

Еван (з захопленням):
А он пес!
(радісно махає рукою собаці)
Брате! 

Валентин:
Не треба йому кричати “брате”.
Він не знає, що ти… був псом. 

Еван (з сумом):
А я його впізнав по очах… 

Оповідач:
І десь у тому погляді справді було щось знайоме.
Бо пес на тому боці дороги раптом підняв вуха і почав тихо скиглити. 

ЕКСТ. ПАРК — ПІЗНІШЕ 

Вони заходять до парку. Соня роззирається — дерева, запах трави, птахи.
На її обличчі з’являється усмішка, вперше така справжня. 

Соня (захоплено):
Я пам’ятаю це місце! Ти часто сидів тут сам…
(пауза)
Тільки я тоді лежала в тебе на колінах. 

Валентин зупиняється, трохи розгублений. 

Валентин (м’яко):
Так. І ти завжди крала в мене хот-доги. 

Соня (лукаво):
Ну, не всі. Тільки теплі. 

Еван:
А я теж тут був!
(показує на кущі)
Там я одного разу… ну… ти сам знаєш. 

Валентин:
Так, дякую, не треба подробиць. 

Оповідач:
Якщо щось і могло зруйнувати романтику, то це спогади пса. 

ЕКСТ. ЛАВКА — ТРОХИ ПІЗНІШЕ 

Троє сидять на лавці. Соня тихо спостерігає за дітьми, що грають з м’ячем. Еван підстрибує, бо хоче бігти грати. 

Еван (енергійно):
Можна я з ними? Лише трохи! Я добре ловлю! 

Валентин:
Ні, ти не можеш забирати в дітей м’яч.
Ми ж не хочемо, щоб нас показали по телевізору. 

Еван (ображено):
Але я ніколи не програвав! 

Соня:
Ми тепер не граємось у м’яч, Еване. Ми тепер… думаємо. 

Еван:
Про м’яч? 

Соня:
Про життя. 

Валентин (усміхається):
Близько. Але в нього все одно переможе м’яч. 

Оповідач:
Він сміявся, хоча всередині відчував дивну ніжність.
Ці двоє — настільки безпосередні, що змушували його згадати, яким простим може бути щастя. 

ЕКСТ. ВУЛИЦЯ — ДОРОГОЮ ДОДОМУ 

Йдуть назад. Соня тримає морозиво, обережно лиже його, наче святиню. Еван теж отримав своє — але вже наполовину розмазане по обличчю. 

Валентин:
Не треба його їсти так швидко! 

Еван (крізь морозиво):
А воно тікає! 

Соня (серйозно):
Морозиво не тікає, якщо не дивитись на нього, як на здобич. 

Валентин (зітхає):
Чудово. У мене філософська кішка й собака-зомбі. 

Оповідач:
І все ж, коли вони йшли додому, люди озиралися не тому, що ті виглядали дивно.
А тому, що вони виглядали… щасливо. 

ІНТ. КВАРТИРА — ВЕЧІР 

Соня лежить на дивані, загорнута в ковдру. Еван спить біля неї, обійнявши подушку. 

Валентин стоїть біля вікна, дивиться вниз на двір. 

Оповідач (спокійно):
Цього вечора він уперше не почувався самотнім.
І хоч не мав жодного уявлення, як пояснити світові, що його кіт і пес стали людьми — йому було байдуже. 

Валентин (тихо, усміхаючись):
Ну що ж, люди-питомці… завтра підемо в магазин.
Якщо виживу — куплю нашийники. Для себе. 

Затемнення. Легка музика. Кінець сцени.