Глава 3. Люди, які не знають, що вони люди

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — РАНОК, НАСТУПНИЙ ДЕНЬ 

Оповідач:
Минуло 24 години з моменту катастрофи. 

За цей час Валентин випив шість чашок кави, двічі гуглив “ознаки шизофренії” і навчився фразі “Не роби так, це не людська поведінка”.
Але, здається, безрезультатно. 

Валентин стоїть біля дверей, одягнений у куртку, з рюкзаком. Перед ним — Соня й Еван, які виглядають як двоє дітей перед дитсадком. 

Валентин:
Так, слухайте мене уважно. Я йду на роботу.
Ви — залишаєтесь вдома.
Не чіпати плиту, розетки, ноутбук, телефон, сусідів і... котів у дворі. 

Еван:
А якщо коти гавкають? 

Валентин (зітхає):
Тоді ти просто не гавкай у відповідь. 

Соня (зніяковіло):
А можна на підвіконня? Там гарно. 

Валентин:
Можна. Але не стрибай у вікно. І не лови голубів. 

Соня:
Навіть якщо вони зухвалі? 

Валентин:
Навіть тоді. 

Оповідач:
Він залишив їх на 8 годин.
І це була найбільша помилка у його житті після покупки мультиварки, яка ніколи не працювала. 

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА — ВЕЧІР 

Двері відчиняються. Валентин заходить. Спочатку — тиша. Потім — звук води, дзенькіт посуду і... мугикання. 

Він йде на кухню. Там — хаос. На плиті кипить каструля без кришки, на підлозі — розсипане борошно. 

Посеред цього сидить Соня — у фартуху, зробленому з наволочки. 

Валентин:
Що… це? 

Соня (радісно):
Я готувала!
(показує тарілку)
Пиріг із сосисками! Без тіста. І без сосисок. Але смачно. 

Валентин:
Ти… щось спалила? 

Соня (гордо):
Ні. Все згоріло саме. 

Оповідач:
Кішки рідко визнають свої помилки.
Навіть якщо вони вже двоногі, з фартухом і вогнегасником у руках. 

Раптом з вітальні долинає гучне “УРААА!” 

Валентин:
Що там ще?.. 

Заходить у вітальню — і бачить Евана, який стоїть на дивані, тримаючи пилосос як рушницю. Поруч — повна пляма води й купа порваних серветок. 

Еван:
Я переміг! Воно здалося! 

Валентин (в шоці):
Що здалося?! 

Еван:
Маленьке кругле чудовисько! Їхало по підлозі!
(показує на пилосос)
Я його знешкодив. 

Валентин:
Ти розбив мій пилосос… 

Еван (радісно):
Так! Я сильний! 

Соня з кухні кричить:
Соня:
А я приготувала вечерю! 

Валентин (бурмоче):
Ідеальний шторм. Кішка — кухар, пес — воїн. А я — ідіот, який залишив квартиру без нагляду. 

Оповідач:
І все ж у цьому безумстві було щось чарівне.
Вперше за багато місяців Валентин відчув, що вдома справді… живуть.
Він сідає на диван, притомлений. 

Соня підходить, кладе голову йому на коліна. Еван сідає поруч, з гордістю дивиться на “переможений” пилосос. 

Валентин (усміхається):
Добре. З вас двох — хоч хтось миє підлогу після битви? 

Еван:
Я! (підстрибує)
Але треба вода! 

Валентин:
Тільки не з ванни! 

Через кілька секунд чути шум води й сплеск. 

Валентин (кричить):
ЕВАН!!! 

Оповідач:
Але було пізно.
Тепер у ванній плавали серветки, мийний засіб і гордість Валентина. 

ІНТ. ВЕЧІР. КВАРТИРА – ПІЗНІШЕ 

Всі троє сидять на дивані. Соня загорнута в рушник, Еван — у ковдрі. На столику перед ними — чай і кілька обвуглених шматків “пирога”. 

Соня (пишно):
Смачного. 

Еван (жує, з повною відданістю):
Ммм. Добре. Хрустить. 

Валентин:
Це не повинно хрустіти. 

Оповідач:
Так, пиріг був жахливий. Але з усіх катастроф цього дня — це була найприємніша. 

Валентин розслабляється, дивиться на них, посміхається. 

Валентин (м’яко):
Добре. Завтра… спробуємо вчитись людських правил.
Почнемо з того, що не можна бити пилосос і варити воду без причини. 

Еван (чесно):
А якщо причина — цікаво? 

Валентин:
Тоді просто… спитай. 

Соня:
А якщо ми не зрозуміємо відповідь? 

Валентин (зітхає):
Тоді я знову напишу штучному інтелекту.
(пауза)
І, можливо, психологу. 

Оповідач:
Так закінчився перший день їхнього спільного життя.
Хаос, дим і трохи щастя — найкраща суміш для початку будь-якої катастрофи. 

Камера повільно від’їжджає. На задньому плані — спокійна музика. Соня муркоче, Еван сопе, Валентин втомлено усміхається. 

Оповідач (з усмішкою):
Так народжується сім’я. Дуже дивна, але справжня. 

Затемнення. Кінець сцени.