Глава 2. Перевірка реальності

ІНТ. КУХНЯ ВАЛЕНТИНА – ТРОХИ ПІЗНІШЕ 

Кава бурлить у турці. На плиті — підгорілі сосиски. На столі — ноутбук, телефон, дві тарілки з крихтами і дивна “родина”: Валентин, Соня та Еван. Всі в одязі, але дуже сумнівному. Соня вдягла його стару футболку “Pink Floyd”, Еван — плед із котиками. 

Оповідач:
Здавалось би, це звичайний ранок. 

Але коли твій пес у пледі, а кішка розглядає ложку, як новий вид зброї — звичайність уже не твій стиль. 

Валентин наливає собі каву. Руки тремтять. 

Валентин (сам до себе):
Так, Валентине, дихаємо. Це просто сон. Дуже реалістичний сон.
(робить ковток)
З кавою навіть нічого так. 

Еван нюхає каву й морщиться. 

Еван:
Гірке. Не смачно.
(робить ковток і починає кашляти)
Гав! Це погано! Не пити! 

Валентин (втомлено):
Так, дякую, Баріста року. 

Соня сидить на стільці, обережно тримає виделку двома пальцями, як трофей. 

Соня:
Цим… колють? 

Валентин:
Ні. Їдять. 

Соня:
Але ж лапою зручніше. 

Валентин:
Ти тепер не лапою. 

Соня (зітхає):
Шкода. Лапа була гарна. 

Пауза. Валентин відпиває каву, потім раптом рішуче відкриває ноутбук. 

Оповідач:
І ось момент, коли будь-який розумний чоловік звернувся б до науки. 

Валентин же звернувся до найвищої сили сучасності — штучного інтелекту. 

Валентин (пише):
“Привіт. У мене сталася... е-е... дивна ситуація. Мій пес і кішка — стали людьми. Що мені робити?” 

На екрані блимає відповідь.
AI (на екрані):
“Цікаве спостереження! Можливо, ви проектуєте емоційні образи своїх улюбленців на людей навколо. Рекомендую поспати.” 

Валентин (кричить):
Я СПАВ! Саме через це все й сталося! 

Соня (спокійно):
Не кричи. Ми тебе чуємо. 

Еван (усміхається):
Так, чуємо! І любимо! 

Валентин (з істеричним сміхом):
Дякую, мій психічний стан офіційно перейшов на рівень “обіймаю людей, які раніше гризли тапки”. 

Він знову звертається до чату. 

Валентин (пише):
“Вони ходять, говорять, їдять, але поводяться як тварини. Це не галюцинація. Є логічне пояснення?” 

AI (на екрані):
“Теоретично, якщо свідомість домашніх тварин отримала людське тіло, це може бути формою біоенергетичного резонансу. Спробуйте дати їм омегу-3.” 

Оповідач:
Немає нічого страшнішого, ніж коли навіть штучний інтелект радить вітаміни від чуда. 

Валентин:
Омега-3. Так. І, можливо, чарку рому зверху. 

Соня тягнеться до клавіатури, натискає кілька клавіш. 

Соня (читає):
“Привіт, мене звати Соня. Я люблю їжу і спати на теплій людині.”
(задумливо)
Гарно написала? 

Валентин:
Ти тільки що написала це у Google-документ, Соня! 

Соня (задоволено):
Ага. Тепер світ знає. 

Еван:
Можна я теж напишу? “Я хороший хлопчик!” 

Валентин (втрачаючи терпіння):
НІ! Ніхто не пише, поки я не розберусь, чи це мені сниться! 

Оповідач:
На жаль, сновидіння не пахнуть підгорілими сосисками.
А ці — пахли. 

Еван тицяє носом у сковорідку, зітхає. 

Еван:
Їсти можна? 

Валентин:
Їсти… не можна. Це вугілля.
(показує тарілку)
Оце — можна. 

Еван (підозріло):
А ти не їв із цієї тарілки? 

Валентин:
Що? 

Еван (серйозно):
Бо якщо ти їв — я не буду.
(пауза)
Моя їжа — моя. 

Оповідач:
І тут Валентин раптом усвідомив, що навіть у людській формі його пес залишився справжнім псом: добрим, ревнивим і трохи дурнуватим. 

Соня ж тим часом вивчає дзеркало. Вона торкається свого відображення. 

Соня (здивовано):
Це — я?
(задумливо)
Нічого так... гарна. 

Валентин (бурмоче):
Я в пастці між комедією й жахами Лавкрафта. 

Він повертається до ноутбука. 

Валентин (пише):
“Вони поводяться як тварини, але виглядають як люди. Може, це якесь квантове зміщення?” 

AI (на екрані):
“Ви, здається, переживаєте емоційний стрес. Можливо, корисно буде поговорити з психотерапевтом.” 

Валентин:
Чудово. ШІ мене відправляє до психолога.
(до Соні й Евана)
А вас — до ветеринара. 

Еван:
Я не піду! Там боляче! 

Соня:
І запах там поганий. 

Валентин (розводить руками):
Так. Ви — точно мої тварини.
(пауза, тихо)
І я — точно приречений. 

Він робить ковток холодної кави. Соня сідає поруч і кладе голову йому на плече. 

Соня (м’яко):
Не сумуй. Ми поруч. 

Еван (радісно):
Так! Разом стая! 

Оповідач:
І Валентин раптом посміхнувся.
Бо коли твоя “стая” говорить людською мовою — ти або збожеволів, або став щасливим.
Може, це одне й те саме. 

Камера віддаляється. Всі троє сидять за столом — як дивна родина. На екрані ноутбука блимає нове повідомлення від ШІ: 

AI (на екрані):
“Хочете створити спільний календар для годування ваших нових друзів?” 

Соня тисне “Так”. Валентин закриває обличчя руками. 

Оповідач (іронічно):
І так почалась нова ера — ера, коли коти, пси і люди ділили не тільки дім, але й Google-календар. 

Затемнення. Кінець сцени.