Глава 1. Ранок, який все зіпсував (або зробив краще?)

ІНТ. КВАРТИРА ВАЛЕНТИНА – РАНОК 

Проміння сонця ледь пробивається крізь жалюзі. На підлозі — розкидані речі, пара шкарпеток, чашка з вчорашньою кавою, ноутбук, який показує “2:37 ночі”. На дивані — спить Валентин, 25 років, трохи неохайний, з телефоном у руці. Біля дивану лежать дві миски — порожні. 

Оповідач:
У більшості людей ранок починається з кави.
У Валентина — з катастрофи. 

Зі спальні долинає тихе бурмотіння. Валентин кліпає очима, протирає обличчя, потягується. 

Валентин (сонно):
Соня, не дряпай двері. Зараз, я встану… 

Пауза. Він завмирає. Зі спальні чути… людський голос. 

Невідомий голос (жіночий):
Мяу?.. Де я?.. 

Валентин повільно повертає голову у бік дверей. 

Валентин:
…Що за… 

Він підводиться, підходить до дверей. Відкриває. 

У спальні — повний безлад: ковдра на підлозі, подушки розкидані. На ліжку сидить молода дівчина, років 23, розкуйовджене волосся, у ковдрі. Вона дивиться на нього широко відкритими очима. 

Дівчина (невинно):
Голодно. 

Оповідач:
У Валентина було два варіанти: або викликати поліцію, або психіатра. 

Але він обрав третій — стояти й кліпати, як ідіот. 

Валентин:
Хто ти? І що ти робиш у моїй…
(помічає її очі)
…чорт забирай. Це… неможливо. 

Оповідач:
Ті самі зелені очі. Той самий нахил голови. 

Якщо ви коли-небудь дивились на кішку, яка вимагає сніданку — ви зрозумієте. 

З кухні чути гуркіт. Валентин кидається туди. На підлозі — перевернута каструля. Біля холодильника стоїть голий хлопець, у роті — ковбаса, очі блищать. 

Хлопець (радісно):
Гав! 

Валентин хапається за голову. 

Валентин:
Ні. Ні-ні-ні. Це сон. Це сон, Валентине. Ти просто спиш.
(щипає себе за руку)
Бляха, боляче! 

Оповідач:
Так, боляче. А ще — реальність. Його пес Еван і кішка Соня зникли. 

Натомість у квартирі — двоє повністю людських, повністю голих і абсолютно неадекватних створінь. 

Валентин (кричить):
Одягніться!
(озирається)
Хоч щось… накрийтесь рушником, серветкою, ковдрою — чимось! 

Дівчина (Соня) бере його светр і вдягає його задом наперед. 

Соня (задоволено):
Тепло. 

Еван стоїть, жує ковбасу, не розуміючи нічого. 

Еван:
Їсти можна? Ще ковбаса? Гарно пахне! 

Оповідач:
Якщо ви колись думали, що ваш пес не розуміє вас — уявіть, що тепер він має рот і дуже конкретні запитання. 

Валентин:
Добре, стоп. Поясніть мені.
Хто ви?
Як ви сюди потрапили? 

Соня:
Я… Соня. 

Валентин (тихо):
О Боже… 

Еван:
А я — Еван! (усміхається)
Ходім гуляти? 

Оповідач:
І саме в цей момент Валентин зрозумів дві речі.
Перше: він ніколи не мав би кидати біологію в університеті.
Друге: кава тут не допоможе. 

Валентин бере телефон, швидко набирає щось у пошуку. 

Валентин (вголос читає):
“Чи може домашня тварина перетворитися на людину після дивної ночі?”
(зупиняється)
Google, вибач, але ти не готовий до цього. 

Зітхає. Потім відкриває чат із штучним інтелектом. 

Валентин (пише):
“Привіт. Моя кішка і мій пес стали людьми. Що робити?” 

Оповідач:
Він очікував усього: поради, лайки, прокльони…
Але точно не відповіді, яку отримав. 

Голос AI (з телефону):
“Цікава ситуація! Можливо, це новий рівень емпатії. Спробуйте дати їм вітаміни і поспостерігайте за поведінкою.” 

Валентин:
Вітаміни. Звісно. І може, нам усім одразу щеплення від божевілля? 

Соня тягнеться до телефону, обережно облизує його. 

Соня:
Воно говорить. Дивне. 

Валентин (роздратовано):
Так, це ШІ. І ні, він не дає їсти. 

Еван раптом стрибає до вікна, гавкає на голубів. 

Еван (гавкає):
Гей! Не літай! Моя територія! 

Оповідач:
І саме тут Валентин зрозумів:
або він збожеволіє, або звикне.
І, схоже, друге — єдиний шанс вижити. 

Камера повільно віддаляється. Валентин стоїть у центрі кімнати, втомлений і безсилий, а поряд — “нові люди”, його колишні улюбленці. На задньому фоні — нявкання, гавкіт і запах підгорілого тосту. 

Оповідач (іронічно):
Новий день. Нові люди. Ті самі проблеми. 

Затемнення. Кінець сцени.