Диво для Злюки

Кожного року одне і те ж саме!

Щойно до Різдва та Нового Року лишається якихось два тижні — усі навколо наче сходять з розуму. Закупівля подарунків та нового одягу, планування вечірок та сімейних посиденьок, оформлення помешкань… Загалом, дурдом в якому легко можна загубитися й витрати усі свої заощадження. 

  Адже на усій цій метушні бізнес чимало заробляє.

Хоча й для моєї агенції замовлення на ці свята — не менш важливий дохід, ніж для інших. За ці сім років, що я в бізнесі, я навчилась створювати для інших видимість щастя. Досить часто, після вдалого різдвяного чи новорічного замовлення клієнти звертаються до моєї агенції впродовж всього наступного року. Навіть більше, у мене з'явились постійні клієнти, які час від часу притягують до мене своїх знайомих, які бажають оформити захід та подарувати їм ілюзію щастя. Поправочка, — щастя у їхньому розумінні. Як на мене, то це гарний маркетинговий хід, аби замилити клієнтам очі та якомога більше на них заробити. 

Особисто для мене,  оті посиденьки з друзями чи коханими,  душевні розмови та непотрібні презенти — це швидше ввічливість чи гра на публіку. А часами, і те, і інше. 

Свого часу мені вистачило такої “задушевності” з друзями та коханими по саму горлянку. Тож тепер, я намагаюсь уникати їх. Двічі ставати на ті самі граблі, не маю бажання!

Проганяю думки про погане та продовжую гортати папери в теці, вивчаючи документи про роботу агенції. Два тижні до Нового Року це гарячий період. Адже тут вечірки й до Різдва, і до Нового року. Іноді потрібно відмовляти клієнтам, які забарилися та звернулись надто пізно. На якісну організацію потрібен час. А робити все аби як, я не люблю. На щастя період Різдвяних вечірок минув. Лишились новорічні. Всього якихось кілька днів і це свято мине й ми знову працюватимемо у звичному режимі.

— Клер, ви не зайняті? — у дверях з'являється К’яра — одна з працівниць агенції. Дівчина доволі талановита, і якщо не нехтуватиме роботою, то зможе отримати підвищення та кращу зарплату. — Я стукала, але Ви, мабуть, не чули.

— Ну ти ж увійшла, то проходь далі. Не стій у дверях. Сідай. — показую рукою на стілець навпроти себе. 

Попри те, що мене в офісі називають Злюкою, я не така вередлива, як їм здається. Просто, я люблю дисципліну, а не надмірну зверхність, яка присутня деяким керівникам. Тож при розмові люблю знаходитись зі співрозмовником на одному рівні.

— То в чому справа?

— Я стосовно вечірки нашого колективу, яка має бути завтра. Ви ж будете? Тим паче, що це практично річниця заснування компанії. І без Вашого вітання святкування буде не повним.

К’яра замовкає в очікуванні відповіді. А я не знаю тішитись чи злитись. Бо дівчина впоралась з завданням: поставила питання так, що й не відмовиш. І це погано для мене та добре неї та її навичок. Адже вміння спілкуватися з клієнтами — це половина шляху до успіху. 

Зазвичай я не ходжу на вечірки колективу (через певні обставини — я ненавиджу вечірки!). Хоч працівники влаштовують їх кілька разів на рік. Якщо їм це подобається — нехай. Працюють вони віддано, тож заслуговують відпочинку. А те, як вони відпочивають, то їхня справа.

— Лише заради промови. — зітхаю та ледь посміхаюсь.

— Супер! — щиро радіє К’яра. — Клуб “Black night”. О сьомій. О, і ми орієнтуємось на червоний дрес-код.

— А чого ж не чорний? — хмикаю у відповідь. Й помітивши здивований погляд К’яри додаю — в тон до назви клубу.

— О! Ну Різдвяно-новорічні свята ж… Тому білий, зелений, червоний… Ми зупинились цьогоріч на червоному.

— Добре.

Дівчина йде, а я кривляюсь, уявляючи, як контрастуватиме червоний одяг з моїми бронзовими кучерями.

***

Наступного дня, щойно входжу в офіс помічаю, що робота кипить, хоч до початку робочого дня добрячих пів години. Вітаюсь та посміхаючись, йду до свого кабінету. Навіть думаю “чи не влаштовувати їм вечірки частіше?” Бо рівень працьовитості напередодні вечора зашкалює.

По обіді, втомлена всідаюсь в крісло за письмовим столом й крізь скляні стіни кабінету спостерігаю за працівниками. Помічаю, як деякі працівники то переглядаються між собою, то з надією дивляться на мій кабінет. Здається, здогадуюсь про причину такої їхньої поведінки, й кидаю погляд на годинник. Так і є. Чверть на п'яту.

Виходжу з кабінету та щоб привернути увагу, неголосно кахикаю. Цього більш ніж достатньо, хоча зазвичай кахикати треба голосніше.

— Робочий день на сьогодні завершений. Можете готуватись до вечірки. Завтра дозволяю прийти на годину пізніше. Але не більше! — суворо додаю та йду по свої речі в кабінет.

Чую легкі аплодисменти в знак подяки й посміхаюсь. Вони, їй-богу, наче діти. Я ж не акторка театру, якій потрібно аплодувати. Беру свої речі та теж їду додому перевдягнутись.

Вдома дістаю яскраво червону сукню з оголеною спиною. Якось купила її, але одягала раз чи два. Останнім часом ношу більш стримані кольори. Але ж, як-не-як, а тематиці треба відповідати. Наношу легкий макіяж та викликаю таксі. Перед виходом поправляю свої розпущенні кучері та беру запасний комплект ключів. Приїжджаю в клуб і, лишивши пальто в гардеробі, прямую до зали. Помічаю захоплені погляди охоронців й посміхаюсь кутиком рота. Ех хлопці, не за тим слідкуєте!