***

Мене звуть Даша, і ця історія сталася від одного і простого жіночого відчаю.

Я сиділа на корпоративі. Навколо всі насолоджувалися святом — Коля з бухгалтерії щосили співав пісні, Василь із того ж відділу затискався в темному кутку з Катею з рекламного. Навколо мене танцювали айтішники, насолоджуючись часом поза екранною рутиною.

Посеред цієї вкрай святкової та алкогольної радості сиділа я — за столом, підперши щоку кулаком. І, звісно, млосно зітхала.

— Дашка! — заволала Соня, голова міжнародного відділу. — Що ти розкисла, ніби молоко в холодильнику скисло!

Я подивилася на неї зневажливо, оскільки скисло в мене не тільки молоко. А весь настрій.

— Мені Діма зрадив.

Варто сказати, стосунки в нас теж серйозними не були. Так, зустрічалися іноді вечорами й переглядалися, коли наші відділи працювали разом. Клятву вірності ніхто не давав, але… Я важко зітхнула.

— Сам сказав, — продовжувала я, дивлячись у величезні очі Соні, злегка не тямущі, — попросив припинити наші стосунки, тому що він хоче побудувати сім’ю з іншою.

І тут лють заграла в мені не на жарт.

— Я може теж хочу сім’ю! — і гримнула з усієї сили по столу.

На нас навіть обернулися. Коля гикнув і заткнувся посеред приспіву, Катя з темного кута ойкнула. Я продовжувала пити свій ґоґоль-моґоль.

— Слухай, — Сонька раптом задумливо почухала підборіддя, — а ти словацькою як шпрехаєш?

— Зе дойч, — буркнула їй у відповідь.

— Чого?

— Нормально, коротше, — відмахнулася я, — тут від Ужгорода до Кошице їхати менше, ніж Києвом на метро. А що?

Соня раптом подивилася на мене величезними й палаючими очима, хитро усміхнулася і навіть облизнула губи. Я зі страхом кинула погляд на телефон. Уже настав час викликати 112 чи ще рано?

— Їдь на Різдво до моєї мами!

Ні, 112 уже пізно. Потрібна психлікарня.

— Соню, як би тобі сказати… — Я незграбно прокашлялася і вивільнила свої руки з її міцної хватки. — Не хочу нічого поганого сказати про твою маму, але… Кхм, я ніби не по цих справах.

Соня виглядала спантеличено. Плеснула віями двічі, а потім голосно розреготалася.

— Я не про це! — дівчина навіть почала витирати невидимі сльози. — У неї просто акція проходить, традиція така — подаруй любов у коробці з-під взуття.

У мене вирвався нервовий смішок.

— Ти думаєш, що я сім’ю побудую в коробці з-під взуття? — навіть брову вигнула для більшого ефекту.

— Ні, ти подаруєш цю коробку бабусі чи дідусеві.

Здається, мені час міняти ґоґоль-моґоль на щось по-справжньому міцне. Тому що чим більше Соня говорила, тим менше я її розуміла.

— Загалом, не знаю, що за сили в цьому замішані, — нарешті вона зійшла до пояснень людською мовою, — але вже другий рік поспіль ті, хто замішані в цій традиції, одружуються. Або знаходять сім’ю. Або ще щось. Коротше, усі навколо моєї мами й цієї її різдвяної традиції знаходять своє кохання.

Я примружилася.

— Прямо всі? — із сумнівом протягнула я.

І Соня з усе тими ж палаючими очима розповіла мені про всі випадки, не упустивши жодної деталі. І тепер я починала розділяти її ентузіазм. Поміняла наші склянки для хоробрості й осушила її келих до дна.

— Я їду!

Можливо, легкий глінтвейн на голодний шлунок спрацював належним чином, бо вже за пів години я була вдома із зібраним рюкзаком. А через сорок хвилин їхала в автобусі в напрямку на Кошице. Телефон томно сповіщав, що двадцять третє грудня закінчиться за кілька годин.

Соня попередила свою маму, що я їду й дала чіткі інструкції, що привезти із собою. По-перше, коробочку з-під взуття. По-друге, у неї потрібно скласти щось м’яке, солоне, солодке, цікаве і від щирого серця. Усе це я гарно запакувала і склала у святковий пакет, який тримала, як найдорожче в житті. Й оскільки завтра, двадцять четвертого, подарунок відносили до останнього дому сеньйорів, мені потрібно було встигнути до того часу.

До словацького міста Прієвідзи потрібно було їхати не понад п’яти годин, тож я мала намір встигнути скрізь і одразу.

До мене підійшов симпатичного вигляду прикордонник і подивився прямо в очі. У мене перехопило подих. Невже… Магія традиції вже в дії? Зараз він скаже, що я підкорила його з одного тільки погляду, і ми будемо разом до кінця днів. Ах, у чоловіка було приголомшливе світле волосся — значить, і діти в нас такими будуть! Шкода тільки, що очі блакитні. Точніше не шкода, звісно, але ж у мене карі. І такий гарний і автентичний колір впаде в генетичній сутичці…

— Пані Руденко, ви мене чуєте?

Виявляється, прикордонник звертався до мене ось уже хвилину. Я поправила волосся і чарівно посміхнулася.

— Звичайно, чим можу допомогти… — через брак імені я імпровізувала, —… офіцере?

Він вигнув брови.

— Пройдіть за мною, — кинув чоловік і пішов до виходу.