За вікном з неба падав лапатий сніг та доносився звук дзвіночка. Ігор ще більше закутався у ковдру й злився. Невже ці набридливі колядники не розуміють, що нікого немає дома, навмисно ж світло вимкнув. Сьогодні святий вечір, але святкувати у чоловіка не було жодного бажання. Вперше, за всі свої тридцять років вирішив проігнорувати всі новорічні свята і навіть не купив ялинки. Йому хотілося відпочити на самоті, щоб ніхто не турбував. Для цього заліз під ковдру з ноутбуком та увімкнув фільм, намагаючись сховатися у своєму коконі від усього світу.
Телефонний дзвінок ще більше зіпсував настрій. Зупинив перегляд й неохоче відповів:
- Так, тату.
- Синку, ти точно не приїдеш? Мати захворіла, дуже хоче тебе побачити.
-Ні, якось іншим разом. Я ще на роботі, - Ігор брехав без жодної крихти докору. Десь далеко почувся тихий голос матері:
- Ну, можливо, хоч на мій похорон приїде.
Чоловік скривився. Стара добра маніпуляція спрацювала і він сам не зрозумів у яку мить з його грудей вирвалися небажані слова:
- Добре, я вже виїжджаю.
Закінчив розмову та підвівся з ліжка. Вечір безнадійно зіпсований. Не хотілося їхати до батьків, відповідати на їхні запитання чому він досі не одружений та слухати яка гарна донька у їхньої сусідки, за яку вже не перший рік намагаються його засватати. Якщо вона така вродлива та добра, як йому розповідають, то уже б давно була заміжня. Ні, сім’я – це не для нього.
Швидко одягнувся та вийшов надвір. Морозне повітря неприємно залоскотало носа та щоки. Ігор сильніше насунув чорну шапку на вуха й попрямував до авто. Вулицю освітлювали ліхтарі, а небо настільки затягнуло хмарами, що не видно жодної зірки. Сніг рипів під ногами, виказуючи кожний його крок. Сів у автомобіль та прокрутив ключ. З першого разу двигун не завівся. Чоловік подумки вилаяв своє життя. Давно вже міряв про нову машину й у квартирі не завадило б ремонт зробити, а коштів на це не вистачало. Працював багато, ніби й зарплата пристойна, але все одно - мало.
Двигун автомобіля завівся з другої спроби. Небажання кудись їхати від дому посилювалося з кожною секундою. Хоч він і проживав в іншому місті, але до села батьків було не багато, всього сімдесят кілометрів. Незважаючи на це, вже рік не навідувався до них.
Кинув злісний погляд на переднє сидіння. Там і досі лежав дідух – різдвяна прикраса сплетена з колосків пшениці та перев’язана жовтою стрічкою. Сьогодні повертався з роботи і йому у руки всунув її якийсь незнайомець, вітаючи зі святами. Збирався викинути прикрасу у смітник і забув. Тепер принесе її батькам, адже так нічого й не купив, жодного гостинця, а вештатися зараз по магазинах, які майже всі зачинені, не хотілося.
Натиснув на педаль газу й автомобіль рушив вперед засніженою дорогою. Щоб не було нудно, увімкнув радіо. На усіх станціях лунали різдвяні пісні й це неймовірно бісило. Зрештою стомився перемикати канали, зовсім вимкнув радіо і їхав у тиші. Він любив тишу. Ігор задихався у присутності людей, надавав перевагу самотності. Впевнений, уникаючи спілкування з людьми, він уникає можливого болю. Адже таким чином його не зрадять, не завдадуть удару в спину та не образять. Місто залишилося позаду і на дорозі, під пухким снігом відчувалася ожеледиця. Сніг не припиняв падати й здавалося це найгірший момент кудись їхати. Під світлом фар кружляли сніжинки й автомобільні двірники змітали їх із лобового скла.
На узбіччі, скоцюбившись, стояла дівчина. Її чорну куртку обліпили сніжинки, біла шапка одягнута майже на очі, а теплий шарф ховав обличчя. Вона злегка тупцювала на місці й було помітно – дівчина замерзла. Помахом руки, просила Ігоря зупинитися.
Чоловік скривився. Ще чого. От тільки попутних йому не вистачало. Не треба в таку погоду на вулицю виходити, буде їй наука на майбутнє. Автомобіль впевнено проїхав повз незнайомку, Ігор навіть не думав зупинятися. На наступному повороті, шини автомобіля ковзнули по льоду і чоловік не впорався з кермуванням. Машину викинуло на узбіччя, вона проїхала декілька метрів та зіштовхнулася бампером у дерево.
Ігор вдарився головою об руль. Відчувся біль на лобі й він пронизував скроні. Чоловік випрямив спину й почувався якось дивно, наче невагомо, а легкість заповнила тіло. У салоні з’явилося дрібні яскраві кульки із синім відтінком, що почали кружляти навколо дідуха. Вони згущувалися у центрі й зрештою вибухнули яскравим світлом. Різдвяна прикраса перетворилася на старого сивоволосого діда, який зараз сидів на передньому сидінні й загадково посміхався. Сріблясті вуса й борода повністю ховали обличчя, а у блакитних очах витанцьовували хитринки. Білу сорочку, вишиту червоними й чорними нитками, прикривав коричневий кожух.
Ігор з переляку відсахнувся та не зводив здивованого погляду з діда. Він не поспішав щось говорити, наче чекав, поки чоловік сам усе зрозуміє. Ігор, наче проганяючи це видіння, заперечно похитав головою. Несподівано побачив, що спершись головою на кермо лежить… він. Чоловік наче бачив свого двійника і тільки тепер звернув увагу на те, що руки, ноги, й все тіло стало напівпрозорим. Наважився і боязко озвучив небажану версію:
- Я помер?
- Поки ні, але все можливо, - дід говорив загадками й цим ще більше дратував Ігоря. Він провів зморшкуватими пальцями по довгих вусах й нарешті пояснив: - Це залежить від тебе. У переддень Різдва трапляються неймовірні дива. Якщо виконаєш найзаповітніші бажання для трьох людей без шкоди для них, то виживеш.
#1340 в Фентезі
#328 в Міське фентезі
#4063 в Любовні романи
#965 в Любовне фентезі
Відредаговано: 21.12.2021