Розділ 3

Я зрозуміла, що не можна чекати. Поки я сиджу в офісі, просто втрачаю час. Найкраще рішення – виїхати. Але як? І куди?

Гаразд, зараз Дем'ян упевнений у своїй перевазі. Залякав мене. Вважає після такого я нікуди не подінусь.

Значить, це ідеальний момент. Звичайно, чоловік напевно збожеволіє від такого повороту. Але мої відмови роздратують його не менше.

Сподіваюся, наречена допоможе йому заспокоїти нерви.

Я схопила сумочку та вирушила на вихід.

На щастя, Байсаров залишився у кабінеті. Двері були відчинені, тому я помітила, як він ходить по кімнаті, притиснувши до вуха мобільний телефон.

– Продай ці прокляті акції, – різко сказав він. – Не треба дзвонити мені через такі дрібниці. Якщо ти ні чорта не розумієш, то навіщо я тобі плачу?

Я обережно пройшла коридором та ковзнула в ліфт.

– Катю, а ти куди? – Запитала Міла.

– Тихіше, прошу, – пробурмотіла я.

Подруга зайшла за мною в кабіну.

Ох, сподіваюсь, Дем'ян не почув…

– Хіба тобі не треба готувати звіт?

– Я їду.

– Куди? Почекай. Ти що, встигла вибити собі відрядження? І скільки платять? Надовго їдеш?

– Ні, це особисте питання, – я не хотіла пояснювати всі деталі. – Сімейні обставини.

– Так у тебе немає родини, – недовірливо зауважила Міла. – Тільки купа дітей.

– Я не можу тобі розповісти.

– Чому?

– Будь ласка, не кажи Байсарову.

– Стоп. Ти навіть босові не сказала про від'їзд? Так він тебе звільнить.

– Нехай.

– Іншу роботу знайшла? Це той твій залицяльник допоміг?

– Хто? – Я навіть не зрозуміла, про кого Міла говорила.

– Ну, той симпатичний хлопець. В окулярах. З сумними очима. Він так по тобі сохне, що здалеку видно. Здається, його звуть Коля?

– Ні, він тут ні до чого. Слухай просто нічого не кажи Байсарову. Ти гадки не маєш, куди я поїхала.

– Ну, так і є, – розвела руками Міла. – Я тебе найкращою подругою вважала, а ти щось нічого не говориш мені сьогодні.

– І якщо раптом зайде розмова… я не маю дітей.

– Гаразд, зрозуміла.

Коли ліфт відкрився, я миттю кинулася вперед. На стоянку. Завела свою машину та поїхала додому.

Там уже чекав Коля.

– Мама! Мама плийшла! – Тут же кинулася до мене Маша та міцно обняла. – Мамо. Я так скучила.

– Я теж, люба моя.

Підхопила мою дівчинку на руки та закружляла по кімнаті. Маша була вже важка, але я любила ось так її кружляти. Моя рідна дівчинка.

Дивно, Коля встиг накрити стіл. Богдан і Марк уже активно орудували ложками та вплітали суп за обидві щоки.

– Смачно? – Посміхнулася я.

– Угу!

– Так!

У душі стало тепло, але потім мене скував холод. Я зрозуміла, як легко можу це втратити. Байсаров реально здатний відібрати найдорожче.

Не можна цього допустити. Ні в якому разі.

– Щось трапилося? – Коля одразу помітив зміну мого настрою.

– Давай потім це обговоримо.

– Мамо, мамо, ось лисунок.

Маша простягла мені листок, розмальований яскравими олівцями.

– Будиночок. Дволик. А тут… я ще не плидумала. Нам сказали малювати лодину, маму та тата. Ось ти. А де тато?

– Він поїхав, – насилу видихнула я.

– А коли він повелнеться? – Машині очі заблищали так, що моє серце болісно стислося.

Я розуміла, дітям потрібен батько. Але Байсаров явно цю роль не підходив. Боюся уявити, чому він навчив би малюків.

Та нічому! Просто б здав дітей кудись. Найняв їм вчителів, няньок. Сам би не став розбиратися з вихованням.

Але запитань про батька було дедалі більше. Маша питала найчастіше.

– Скажи, що їхній батько Дід Мороз, – відмахнулась Мила, коли я ділилася з нею переживаннями. – В чому проблема?

– Ну, це якось…

– А що не так? Моя мати саме це сказала, – засміялася подруга. – І мала рацію. Батько з'являвся лише на свята. Точніше – подарунки від нього. Сам він ніколи до нас не приходив. Займався новою родиною. Ой, або придумай йому гарну професію. Льотчик. Полярник. Космонавт.

Правильного варіанта не було. Брехати я не хотіла.

– Я не знаю, – відповіла доньці. – Ваш тато дуже зайнята людина.

– Але ти лоскажеш? Про тата?

– Так, тільки спочатку треба повечеряти.

Усадила Машу за стіл. Дала їй ложку.

– Ні, ні, – відмовилась донька. – Я сама хочу.

Відкинула ложку і почала пити з тарілки. М'яко перевчити її від цього поки що не виходило. Маша з дитинства виявляла характер.

– Я можу хоч якось допомогти? – Запитав Коля. – У тебе на роботі проблеми?

– Не зовсім, – тихо відповіла я, а потім нервово посміхнулася. – Ти можеш допомогти мені тільки якщо у тебе є на прикметі безлюдний острів.

Схоже лише на такому острові можна сховатися від Байсарова.

– Острова немає, – відповів Коля та наче замислився. – Але є дача у глухому селі. Якщо хочеш кілька днів відпочити від міської метушні, то там ідеальне місце.

...

– Боюся, твоя дача у селі мені навряд чи допоможе, – з гіркотою посміхнулася я.

Якщо я хочу втекти від Байсарова, то треба їхати до іншої країни. А ще краще на інший континент. Америка? Австралія? Нова Зеландія? Що далі, то більше шансів, що цей деспот ніколи мене не знайде.

Телефон завібрував. На екрані з'явився невідомий номер.

Хто міг дзвонити у такий час?

Я скинула виклик. Але за секунду дзвінок пролунав знову. Мене пробив холодний піт. А раптом це Байсаров?

Ну так. Було нерозумно сподіватися, що він так легко дозволить мені піти з роботи та ніяк не відреагує.

Я знову натиснула на червону кнопку. І це знову не допомогло. Абонент дзвонив знову та  знову. Я навіть не встигала занести номер до “чорного списку”.

Я стиснула телефон та даремно намагалася заспокоїтись.

– Хто це такий наполегливий? – Запитав Микола.

Я лише похитала головою та підійшла до вікна. Під під'їздом стояв величезний чорний джип.