Розділ 2

– Добре, я вас зрозуміла, Дем'яне Олександровичу.

Розвернулась та зайшла назад до свого кабінету. Зачинили двері та замружилися. Працювати з Байсаровим справжнє пекло.

Домовитися із цим чоловіком не можна. Деспот. Як сказав, так буде. Сперечатися марно. Я тільки час на це витрачу.

Я дістала свій телефон, продивилася список контактів.

Виходу немає. Доведеться дзвонити Миколі.

Ми випадково познайомилися. На виставці картин. У нас почалася розмова, а потім виявилося, що Коля живе у сусідньому дворі.

Я не хотіла жодних стосунків. Відразу дала це зрозуміти.

– Нічого, – знизав плечима Микола. – Я не поспішаю. Ми можемо бути просто друзями. Рідко зустрінеш людину, з якою однакові смаки. Нам добре разом. Чому ж тоді нам не спілкуватися?

Ми справді багато в чому збігалися. Нам подобалася та сама музика. Ми могли годинами говорити про мистецтво. Нас приваблювали однакові фільми.

Але я нічого не відчувала. Окрім дружньої прихильності. Було цікаво проводити час із Миколою, але хоч він і не переходив межу, не намагався до мене чіплятися, я все одно відчувала, чоловік хоче від стосунків зі мною набагато більшого.

При кожній зустрічі він дарував квіти, намагався завести мене до дорогого ресторану. Постійно приносив щось для дітей. То смаколики, то розвиваючі ігри.

Відмовлятися було марно.

Я не давала Миколі жодних надій, нічого йому не обіцяла. Навпаки. Але це його не зупиняло.

– Катю, ну ти чого? – дивувалася сусідка. – Такий гарний та розумний хлопець. І за віком тобі підходить. Молодий. І зовні привабливий. Дітей твоїх любить. Де ти краще знайдеш?

– Я просто не хочу жодних стосунків.

– Подумай. Безглуздо такий шанс упускати. Трьох дітей самій тягнути. Навіщо тобі стільки проблем? А він би допоміг. Сам хоче. Видно, як ти йому запала в душу. Інший чоловік від дівки з трьома дітьми миттю би втік. А цей ось який сміливий.

– Нічого не вийде.

– Дай йому шанс.

Я не могла. Намагалася взагалі з ним не спілкуватися. Але Коля постійно дзвонив сам, а іноді чекав біля під'їзду.

Хороший хлопець. Розумний. Привабливий.

Але… Дем'ян Байсаров наче спалив мене зсередини.

Я не уявляла нових стосунків. Мені ні з ким не хотілося жодної романтики. Взагалі нічого не хотілося.

Краще б Микола знайшов собі іншу дівчину.

Я намагалася звести наше спілкування до мінімуму, але тепер не лишилося вибору. Я мало кому могла довірити дітлахів.

– Привіт Катя! Я такий радий тебе чути.

У мене серце стислося. Стало жахливо соромно.

Я начебто використовую його.

Але що робити? Не можу ж я покинути дітей! І піти з роботи не можу. Дем'ян же зовстм навіжений. Якщо йому щось на думку спаде, то він і слідом за мною поїде.

Мороз по шкірі пішов.

Я уявила, як Байсаров бачить моїх трьох малюків, та серце мало не зупинилося.

– Привіт, Колю, – сказала я та закусила губу від хвилювання. – Можеш мені допомогти? На роботі виникли певні проблеми, тому я не можу забрати дітей.

– Звісно допоможу! Куди мені треба під'їхати?

Я все пояснила йому.

– Будь ласка, їдь прямо зараз. Ключі від квартири візьми у сусідки. Вона зараз удома. Я її тоді попереджу.

– Добре, Катю, – радісно відповів він. – Я буду тебе чекати.

– Ох, – тільки й видихнула я.

– Ти проти? Ну в сенсі, не можу я залишити твоїх малюків без нагляду. Коли ти повернешся додому?

– Я буду пізно.

– Нічого, мені все одно нема чого робити зараз. Я свій проект якраз здав. Слухай, а давай вечерю приготую? Чого б тобі хотілося?

– Не знаю, Колю. А раптом я серед ночі приїду?

– Ну і що? Я все одно дітям готуватиму, от і тобі теж…

Слово за слово. Коля був настільки милим, що я відволіклася та трохи розслабилася, поки ми спілкувалися.

Потім навіть засміялася. Його жарт виявився кумедним.

– Ну все, Колю, – промовила, дивлячись на годинник. – Тобі треба їхати. Та й мені час роботою зайнятися. Вдома побачимось.

Ми попрощалися та я відклала телефон.

– Так, Катерино, час би тобі нарешті попрацювати.

Голос Дем'яна змусив мене підскочити на місці.

– Що ви… що ви тут робите?

Я обернулася та миттю підвелася.

Байсаров стояв посеред кімнати. Похмурий та страшний. Він пропаляв мене таким поглядом, ніби готовий був розірвати на шматки.

Жах. Як давно він тут? Скільки вже встиг почути?

– Це ви мені скажіть, Катерино, – холодно промовив Байсаров. – Хто такий цей Коля? Які плани на вечір? Схоже, гарячі. І вам це набагато цікавіше за роботу.

– Не ваша справа. І знаєте, негарно підслуховувати чужі розмови.

– Моя справа, – відрізав Байсаров. – І ви, Катерино, моя.

Він підійшов до мого столу. Подався вперед, спираючись на гладку дерев'яну поверхню. Накрив мене похмурою тінню.

– Досить, Дем'ян Олександрович. Ви переходите всі межі.

– Невже?

– Я не зобов'язана звітувати про свої особисті розмови.

– Навіть у робочі години?

– Так!

Тепер він точно розлютиться та звільнить мене. Варто було б прикусити язик, промовчати. Але я просто не могла терпіти.

– Помиляєшся, – хрипко заявив Байсаров, дивився мені прямо в очі. – Ти моя, Катерино. Уся моя. І ти робитимеш усе, що я наказав. Думала, я реально тебе не впізнав? Брехлива стерва. Ти зовсім не змінилася.

...

Я почала збирати свої речі.

– Ти забула, що я сказав? – похмуро запитав Байсаров. – Будеш тут. В офісі. Поки звіт не надішлеш.

– Ні, Дем'яне, я не маю наміру терпіти твої образи.

Навіть добре, що все так сталося зараз. Зізнаюся, мені навіть полегшала, коли я почула слова Байсарова. Він упізнав мене, от і чудово. На цьому й закінчимо. Я погано уявляла, як ми тепер зможемо працювати поряд.

Застебнула сумку, рушила на вихід.

Але Байсаров мене перехопив. Тяжка долоня опустилася на моє плече, розгорнула настільки різко, що я мало не впала.