Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.
Микола лише сміявся.
— А ще є третій вид.
— Який?
— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»
Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:
— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!
У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:
— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.
У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.
— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.
— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.
— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...
Сміялися всі.
До вечора кузов був заповнений майже доверху.
— Може, вже додому? — запитав Микола.
Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.
— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.
— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.
Дорога ставала дедалі вужчою.
Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.
Навігатор мовчав.
Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.
Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.
Жодного магазину.
Жодної вивіски.
Навіть собаки не гавкали.
Дмитро взяв гучномовець.
— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..
Відгук луною покотився між хатами.
Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.
Наче давно чекав саме на них.
— Старовину шукаєте?
— Буває.
— Ходімо.
Дід повів їх до старої комори.
Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.
Той був дивний.
Без жодної іржі.
Наче його зробили вчора.
Стрілка повільно оберталася сама по собі.
— Не працює? — запитав Микола.
— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.
— І що він показує?
— Не північ.
— А що?
— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...
Хлопці засміялися.
— Гарний жарт.
— Це не жарт.
Дід раптом став серйозним.
— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.
— Чому?
— Бо тоді село прокидається.
Микола підморгнув Дмитрові.
— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.
Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.
Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?
Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.
Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.
У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.
Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.
Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.
Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.
Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».
— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.
Вони рушили.
За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.
На екрані блиснуло повідомлення:
«Місцезнаходження не визначено».
— Дивно...
Він відкрив карту.
Дорога була.
Ліс був.
А села... не було.
Ні назви.
Ні позначки.
Наче його взагалі не існувало.
— Миколо...
— Що?
— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.
У цей момент колеса різко пішли вбік.
«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.
Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.
Микола дістав телефон.
— Немає мережі...
Дмитро теж подивився на свій.
Жодної поділки.
Жодного сигналу.
Лише тиша.
Дмитро першим вискочив із машини.
— Спробуй ще раз!
Микола натиснув на газ.
Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.
— Дарма...
Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.
— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.
Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.
На порозі стояла молода жінка.
Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.
— Добрий вечір.
— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?
Жінка уважно подивилася на них.
— Можна.
Хлопці вже зраділи.
— Але не в хаті.
— Чому?
— Так треба.
Вона усміхнулася ще привітніше.
— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.
— Та нам більше й не треба.
Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.
— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...
Вона на мить замовкла.
— Не виходьте.
— А хто може кликати?
— Тут уночі багато хто ходить.
І зачинила двері.
---
Сіно пахло літом.
Надворі шумів дощ.
— Добра господиня, — сказав Микола.
— Ага...
Дмитро згадав діда.
«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»
— Послухай...
— Що?
— А може, той дід не жартував?
— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.