Частина шоста.

- В сорочці народилась.
- Матінка з неба приглянула.
- Яка удача!
Саме такими словами очевидці описували неймовірне спасіння Олесі. Мінімум фізичних ушкоджень: легкі забої, невелика рана на голові, ну, звісно, що переляк. Легко відбулася, могло би бути набагато гірше, казали ці люди, не підозрюючи про іншу рану.
Ніким не оглянуту, не перев’язану,кровоточиву.
Глибоку.
Ось уже кілька ночей підряд Олеся будила всіх своїм криком. Заспокоювали по черзі, колихали наче дитину, з порогу гукали Француза, який невідомо де бігав. 
Дівчинка навідріз відмовлялася говорити, що ж їй такого сниться, але рідні чудовомогли уявити.
Погасло світло, висохли сльози. Скупчилось і осіло гарячеповітря. Всерйоз роздумувала над тим, щоб зняти цупку сорочку, аж ось перед ліжком виросла змучена постать Олесі. 
- До тебе можна?
Яніна підсунулась до стіни, звільняючи місце.Сестра примостилася біля неї, маленька і тиха, мов мишка.
- Що робиш, коли тобі страшно? –врешті спитала.
Яніна замислилась. Кріпко.
- Все, що завгодно, аби тільки відволіктися.
- Допомагає?
- Не так, щоб завжди, - нехотя визнала, розуміючи, що постійна нічна задуха успішно поповнює список їїфобій. - А ти?
- Я підслуховую. Різне.
- Що, наприклад?
Сестра задумалась.
- Нам не заплатять викупу.
?
- Батько з Петром посварилися. Вони постійно сваряться, але… батько сказав, щоб Петро і не думав женихатися, бо це зайвий рот і ніякої користі. Хіба, лише після того, як тебе видадуть заміж. А Петро сказав, що йому та жінка взагалі не потрібна і він до скону холостякуватиме.
Оце так!
- А викупу не заплатять тому, що в Луїзи порванадірка. 
Прямолінійність сестри спершу ввігнала в ступор.
- Поясни мені, що за дірка.
Комар, нагнітаючи обстановку, монотонно пищав над вухом. 
- Часом, не та, щоміж ногами?
- Та, - сухо підтвердила Яніна.
Серйозно, мамо? Ти їй нічого не пояснила? Теж мені, янгол-охоронець.
- Послухай, сестричко, це дуже важливо. Ніхто не повинен торкатися тебе в тому місці. Ніхто. Зрозуміла?
- Звідти вилазять діти? 
- Так, але дитина вилізе лише у тому разі, якщо в те місце спершувлізе… чоловік.
- Яким макаром? Вони усі, як на підбір, великі. Бреши та не забріхуйся. 
Чому ж так складно?
- Не повністю влізе.
- Це дуже боляче?
- Ні.
- Мені перелопатять усі нутрощі!
- Та заспокойся!
- Чому Луїза до сих пір жива?
Яніна протяжно застогнала. 
- Ну, добре, сестричко. На тебе страшно дивитися. Я знаю все про той статевий член. 
Насторожилослово «все». 
- У подружки народився братик, ну, і ми його трохи дослідили, а потім склали всіфакти докупи. Що хто бачив, що хто чув, - весело пояснила Олеся, до болю нагадуючи себе колишню.
Потім спохмурніла. 
- Пообіцяй мені, що врятуєш собак.
А через декілька днів, лаючи й проклинаючи всіх підряд, Олексійоголошує сімейну нараду.
- Дочко, ти як? – стурбовано запитує Олесю.
- Нормально.
- Селом поширюються чутки, не знаю, наскільки вони правдиві, що собачниці все зійде з рук.
Неприродна тиша.
- Що скажете, діти?
- Не може це бути правдою, - говорить Луїза. 
- Схоже на правду, - Яніна.
Олеся в цей час відвертається до вікна, наполегливо роблячи вигляд, що розмова її ніяким боком не стосується.
- Я б цю собачницю, ох, я б її… це все витівки тої гниди.
- Якої, батьку?
- Нашого з вами майбутнього родича. Ніяк не наїсться тих грошей. Уже пів села у нього в наймитах ходить, а йому все мало.
- Ну, не вбивати ж її, - трохи істерично вигукує Луїза. 
- Ні, давайте всі разоммилуватися її файним личком, - несподівано вибухає Олексій.
Олеся здригається від того несамовитого крику і вибігає з кімнати. Луїза – за нею.
- Ох, вража дочка, не встигла ще стати частиною тої сім'ї, як уже перебігла на їхній бік. Але я цього так не залишу. Кістьми ляжу, а не залишу. Цього разу я добуду справедливість.
- Справедливість добуду я, батьку. 
Знову тиша, але на цей раз перемежована глибоким здивуванням.
- Яким чином, Яніно?
Можна було б подумати, що після тої фатальної ночі собачницю арештували або хоча б як слід допитали. Аби ж то! Вона продовжувала жити своїм звичайним життям, як ніби нічого й не сталося, з ослячою впертістю відкидаючи будь які звинувачення. Пиячила, торгувала на базарі, визвірялась на кожного, хто посмів косо глянути чи, не дай Боже, кинути в її бік якесь не надто добротне слово.
Яніна з хати, а те стерво дивиться їй услід. Насмішкувато і презирливо. А де ж слід провини? Де неприємні й болючі спазми совісті? І як розбуркатиту сплячусовість? Механічним шляхом? Знайти в ній прогалину і запустити туди кусючий злийрій?
Вона мало не загубила чужежиття, але в зіницях собачниці до одуріння пусто.
- Ходімо звідси.
Петро ні на йоту не вірив в успіх цієї затії. З ким говорити? З пропитою, прокуреною, замолоду лише лінивим не потолоченоюістотою?
Балачки у печінках сидить. На днях бачив старосту і той заявив, що немає зізнання – немає про що говорити. Але навіть якби те зізнання було, що далі? Що з неї взяти, з цієї підстаркуватої хвойди? 
А головне, хто у такому зізнається?
Ринкова площа, місцевий кабак, ратуша, магазинчик, хаотичне скупчення дерев і кущів, яке носило горду назву «парк» і де, не стидаючись, випасали корів і кіз. Оце і все їхнє життя. І чи вони заслуговують на щось ліпше?
Присіли на лавку, яку притіняла розлога ялина.
Сестра похмура, мовчазна – немов кисличка. 
- Що вона тобі сказала? – запитався Петро, уже передчуваючи, що нічого хорошого.
- Познущалась і вигнала. 
- Як знущалась?
- Говорила про нашу сім'ю. 
Петро стиха вилаявся.
- Що саме?
- Яка різниця?
- Яніно, що саме? 
- Нібито, до нас, до Коновальських, нікому немає діла. 
Насправді, собачниця вилила їй на голову ціле відро помиїв і ту отруйну жовч не так вже й легко буде перетравити.
- Нас зневажають.
- Які дурниці!
- У цьому є доля правди, - раптом сказала Яніна. – якби таке трапилось з кимось іншим або в іншій сім'ї… - й замовкла, силкуючись приховати сльози – непрохану розкіш, яку наврядчезможе колисьоплатити.
Їхня родина опинилася в ізоляції. 
Вагому лепту вніс в цю справу батько, планомірно, роками, наживаючи собі недругів гострим язиком, гіперболізованим почуттям справедливості і абсолютним невмінням згладжувати гострі кути.
 Краса і відстороненістьйого Марійки закріпили результат.
Тернистий шлях відвертого ігнорування і протиставляння розпочався.
- Надто високо летить.
- А подивіться, яка в нього гордовита жона?! 
Громада їх виплюнула, а разом з тим усі їхні роздуми, плани і починання. Відтяла одним махом, закинула далеко за узбіччя.
Те, що іншим легко сходило з рук чи діставалось задарма, Олексій заробляв виключно потом і кров’ю. 
Старших дочок ніхто не хотів брати заміж, заледве їх розіпхав по сусіднім селам. 
Староста ставив палки в колеса і, приміром, за зрубаний бересток, наділявграбіжницькимштрафом.
Торгівля не ладилась, худоба дохла, подружжяніде не приймали. Навіть та початкова освіта, яку отримували сільські діти,їхнімдітям у силу деяких обставинвиявиласянедоступною.
Подачка у вигляді Луїзи теж не спрацювала.
Двійко білих ворон.
Орди чорних граків.
- Я так просив тебе до неї не ходити, - десь порядбубонить Петро. 
Які ж вони одинокі і замкнені, хворобливо викривлені зсередини! 
Чи варто сподіватись на допомогу? Ні.
- Сльозами горю не поможеш. Пішли додому.
- Ні. Я обіцяла батьку…
- Яніно, не сміши. Ти не в силах що не будь змінити.
- А хто в силах?
Петро дебело задумавсь. 
Яніна і не підозрювала, що цієї самої миті підписала собачниці смертнийвирок.Своїми руками, чи то пак сльозами.
Кущі за ними заворушились. 
- Дідько!
За тими кущами смородини, не відаючи про їхню глибинну трагедію,дрімав сільський вчитель, попередньо підклавши підп’яну, але від того не менш вчену голову, свій темно-зелений жакет.
Нічого з ним не станеться, проспиться, перейде дорогу і знову до півночі в кабакужируватиме. Звичайний, чітко вивірений день.
Так говорив Петро, але вона розсудила інакше.
Що за дивна оказія? Примха, каверза долі. Витерла сльози і зрозуміла, що це саме те, що їй заразпотрібно.
Петро, гидливо зиркнувши на Ві,похмуро уточнив:
- Книжки зібраласькрасти?
- Ти мене здаси?
- Навіки паршива ідея.
- Петю, Петрику, будь ласка. Я тебе прошу.
- А раптом пред’явить якісь претензії?
- Які претензії можуть бути у цього… тіла?
А потім контрольний – в голову:
- Ти мій єдиний, мій найкращий братик!
Хвилин за двадцятьбратик повернувся з возиком, в якому, зазвичай, возив з конюшні гній.
- Він же весь провоняється. 
- Наче заразпахне трояндами. 
Яніна притримала возик, а брат завантажив товар. Просто схопив за плечі, підняв і кинув – наче мішок не надто відбірної картоплі.
Володимир Іванович застогнав, заворушився, поводив важкою і пульсуючою головою і таки розплющив одне око, яке так небезпечновп’ялось в Яніну. 
Петро щось пробасив про те, щоб не рипався, бо чого доброго висадять, але Володимир Іванович був дуже далеким від того, щоб брикатись чи якось інакше висловлювати свої емоції. Усю дорогу він туманно розглядав своїх добродіїв –потішно-безпорадний і готовий витерпіти будь який дискомфорт цьогодоволі незвичноготранспортного засобу: тісноту, неможливість розправити ноги і їдкий задушливий запах…
А потім видав:
- Як перед смертю закортіло твоєї полунички.
Петро побагровів і зиркнув на Яніну.
- Це він про ту полуницю, яку я продаю на базарі.
Село неначе вимерло.
Ві попід руки заводять на подвір’я, Яніна нервово роззирається.
- Щось шукаєш, сестричко?
?
- Диви, який фокус, - ціла зв’язка ключів виринає з кишені вчительських брюк.
Нічого святого! Вдираються в хату. 
Усе так само, як розповідала Уляна, але Яніні немає коли співставляти її слова із реальністю. Непривітне житло самотньої людини. Увагу привертають славнозвісні парти, поставленівпритул до стіни.
Яніна настирливо випроваджує брата, а той не менш настирливо комизиться.
- Я не залишу тебе з ним наодинці!
- Іди додому і прикрий мене.
?
- Якщо хто питатиме, скажи, що сапаю на полі картоплю. А я повернусь за годину.
Але Яніна не повертається ні за годину, ні за дві, ні за три. 
Не потворний, але й не красивий.
Не високий, але й не низький.
Худорлявий.
Середніх літ.
Нестерпно тхне.
Цікаво, що Луїза у ньому знайшла?
Шкода білу (тепер не зовсім білу) сорочку. 
- Я її з вас зніму, а вдома виперу й віддам, ні, ліпше продам Луїзі.
 Нічогенький міг би бути трофей!
Крадучись, Яніна підходить до ліжка, розстібає йому сорочку і по черзі зриває всі ґудзики. 
Ві розплющує очі.
- Ти?
- Це вам сниться.
- Не дури мене, дівчинко.
- Спіть і далі, бо візьму й зіпсую ваші парти – помалюю зверху рогатих. Я на них добре знаюсь, повірте.
- Ох, недобра ти дівчинка, - стогне Ві і… відключається.
Це вам не жарти – роздобутишість ґудзиків!
Луїзалусне від заздрощів. 
Ще одне святотатство – нагле проникнення туди, де, за словами Уляни, з любов’ю виставленіу алфавітному порядкунедоторканнікнижки.
Який сенс усе життя збирати книжки і принципово ними не ділитися? 
Ну, видань не так вже й багато, полиці не гнуться під їх вагою. Насправді, книгу рази менше, ніж вона собі уявляла, але Яніна і тому рада. Пірнає в друкованийі ні з чим не порівнюваний світ, у їхню текстуру, запах; трепетно читає назви – наче пробує їх на смак. 
Забуває про брата, собачницю, Ві, про те, що душу шматує біль. 
Світи, які вміщують у собі ці книги, тепер безроздільно належать їй.
Особливо, порадувалагроміздка збірка віршів. Поет, напевно, був їхнім сучасником, бо дуже натурально змальовував життя у всій його похмурій безпросвітності. Він писав про бідність, соціальну нерівність, любов, нелегку жіночу долю і…панщину, щоб це не значило.
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить, 
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите – а люд навісний 
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
Дуже правдиво й проникливо. І про серце і про злихлюдей…
І очісправдізлипаються. 
Ні, треба мислити логічно. Поет народився у тисяча вісімсот чотирнадцятому році. А зараз… невідомо який рік.
Хто ж будеперейматися тими роками чи тим паче прискіпливо їх рахувати, якщо у селянина щодня нова робота і нова турбота?
Час це щось постійне, незмінне, монолітне і це щось не надто вже й потребує наших підрахунків.За понеділком слідуєвівторок, за червнем липень, а за весною літо. Це все накопичується, сплітається в один величезний клубок, який нізащо не розплутаєш, хіба заробиш головний біль.
Але все ж можна спробувати.
Ця збірка поезій ще зовсім нова,пахне топографічною фарбою, напевно, поет і досі живе у якомусь селі (обов’язково в селі, бо дуже багато про нього знає, отож міставідпадають) і якщо припустити, що йому років сорок, то заразтисяча вісімсот п’ятдесятий четвертий рік. Ну, може, з невеликою похибкою.
Але ця «невелика» похибка становила майже двісті п’ятдесят років зі знаком плюс. 
І це бувне єдиний її прорахунок.
Річ у тому, що алкоголь з кров’яної системи Ві,вивітрювався ізкосмічною бистротою. 
Прийшовши до тями, він трохи полежав, спершу сфокусував свій погляд на чисто вибіленій стелі, потім – зробив не надто вдалу спробу так самосфокусуватидумки, але ті вперто розбрідалися,не хотіли триматися купи, зі всіх сил упирались, наче оті чорти. Чорти? Хотів же сказати, себто подумати «телята». Дідько! Треба негайно освіжитися в бані, тим паче від нього такий запашок іде, наче він тиждень, без передишки, вичищав Агеєві стайні. І завтра треба обов’язково погукати Маню, сусідську дівчину, яка допомагала, вірніше, робила за нього всю хатню роботу.Прибирала, прала, насадила перед хатою чорнобривців… Лише не готувала, бо готувати Ві полюбляв сам та й не терпів коли чиїсь, безумовно, всіяні хвороботворними мікробами руки, дотикались до того, що він незабаром покладе собі  в рота.
Володимир Іванович довго стояв під теплими струменями води, аж поки не спорожнив весь бак. За тим, почуваючись значно ліпше, голяка зайшов в свою хату і мружачись від задоволення, одягнув накрохмалену, дбайливо випрасувану Манею білу сорочку і темно-зелені брюки.Погляд наткнувся на парти.
Та що ж це таке? Видіння? Сон? 
Дівчинка, яка вдерлась до нього в хату, зіпсувала одіж, погрожувала… Дурня якась!
Чи ні?
Заглянув в суміжну кімнату. 
Яніна Коновальська дрімала на підлозі, яку встеляв старенький килим, з усіх боків її оточували-стерегли розгорнуті книги, а одну, мабуть, якусь особливу, вона чемно притискала до своїх пласких грудей. І було щось у цьому неправдоподібно-щемливе. 
Спершу вінрозгубився.Його наче змело, розпорошило і нагло викинулонадосі ніким не досліджуванийберег, але це була Коновальська, ще одна, хай їм грець, Коновальська. 
Емоції з нейтральних вмить перебудувались на вкрай ворожі.
Як посміла?!
Поцупила самовпевненості у свого ненормального батька?Вона цілком заслужила гарненького прочухана, такого, щоб аж пір’ялетіло. 
Але ж це донька Марії також, а остання йому нічого поганого не зробила. У Яніні відпечаталась хібаїї мініатюрність, все інше – наче списано з Олексія.Худа, кострубата, немов харчуєтьсяоб’їдками.Повна протилежність Луїзі. Стоп. Так він ні до чого не додумається.Це зрозуміло, що любові у нихне вийде ані з першого ані з сорок першого погляду.
Чи ж можна так жорстоко помилятись?
- Підйом. Вставай.
Яніна враз розплющила очі, в них загорілись розуміння і… переляк. Схопилась, кинулась до столу і заховаласяпід ним. 
Ві не очікував такого повороту. 
- Не буду ятебе сварити. Прийшов, щоб запитатись… перина не потрібна?
- Яка перина?
- З гусячого пуху.
Яніна несміливо визирнула, глипнула на нього, і таки покинула свій не надтонадійний сховок, поглядаючи на вченого мужауже не тільки з острахом, а й зпідозрою. 
Якого дідька?! Безсовісно проникла до будинку, розгардіяш учинила.
Кому це все розгрібати?!
- Котра година?
- Майже шоста.
- Ой, мені пора додому. 
- Ось так, значить. 
- Батько будесварити.
- Забирайся. 
Не вірячи своєму щастю, протиснулась повз нього, кулею вилетіла з хати. Уже надворі крикнувнавздогін:
- Нічогоне хочеш мені сказати?
Нехотя зупинилась:
- Бувайте?
І немов в покарання за цей страшний проступок,пізно ввечері на неї напали крихітні мушки. Планомірно встромляли жала, Янінарозчухувала укуси, які згодом чомусь перетворювались на пухирі і лопались, лопались, лопались… Шкіра нестерпно пекла і гноїлась.Наостанок, комахи озвіріли настільки, що почали залазити в рота.
Тихенько, щоб не розбудити сестер, Яніна витрушувала постільне:комашині рої, виявляється, окупували й матрас.
Потім скиглячи, у німому безсиллі, розкачуваласьтуди-сюди, туди-сюди…
- Ходімо зі мною. 
Їй посміхається Уляна і в той же час це не Уляна. 
Дивне, бліде, напудрене створіння, волосся блищить й мерехтить, немов не живе (скільки ж на нього вилили лаку?), прозорий червоний комбінезон жваво підкреслює всі інтимні місця. 
Фактично стоїть голяка. І дивиться жалісливо.
- Уляно, вибач…
- У нас дуже мало часу.
Надворі чутноголоси і… сміх. 
- Проведи мене на річку.
- Що?
- Хочу скупатись.
- Посеред ночі?
- Все тіло чешеться. 
Це говорить вона? Петро?
Але як, якщо це всебуло?!
Було!
Невидимі, вони спокійно слідують за двійниками. 
Яніна з боку спостерігає за тим, як перша Яніна повільно, в одній сорочці, занурюється в воду. Але у цьому вимушеному повторі головну роль віддалине їй. 
На брата зверху сиплютьсятонни світла. Кожен порух, рух, гримаса чи виразобличчя фіксуються, мов, на широкомуекрані. 
- Поглянь, як він на тебе дивиться, - шепоче Уляна.
Ну, дивиться. Тягуче, напружено дивиться. І що? Брат з дитинства смертельно боїться води, тож у цьому не має нічого дивного. Те, що Янінаякось заговорила йому зуби і він забрів по коліна, хоч потім і вискочив, мов ошпарений… це все її заслуга.
- Щось ти загралася, подружко, - коментує Уляна.
Яніну охоплює злість. 
- Чомуце тебе хвилює?
- Дивись.
І вона злітає над річкою, потім як пташка пікірує вниз. Завмирає над водною гладдю.
- Тут причаїлося те, що знищить твою сестру.
Злість щезла, як ніби її й не було, натомість душу роз’ятрював жаль. Кого йомубуло жаль, Ві і сам не знав. Себе, покійну Марію, Яніну? 
Усім керує таємнича сила, обплутує любов’ю чи ненавистю, розмірено-нещадно грається. Одним – подачки й подарунки, іншим – розпука, яка пронизує усе життя, нанизує на своє вістря-жало. 
І неможливо вже зіскочити. 
Ще здалекупомітивОлесю, яка гралася біля двору. Привітався із нею і першим ділом спитав:
- Дорослі вдома? – маючи на увазі батька і брата. 
- Усі вдома, - відповіла дівчинка. 
Зітхнув. Не пощастило.
- Присядьте, - плеснула по лавці, зацікавлено поглядаючина його торбу.
Облущена, стара й до болю знайома дзиґа в її  руках… 
- Ви до Яніни?
- Так.
- Вона захворіла.
Якась пташина, мертва пташка, сіпнулася в грудях.
- Ярославівна каже, що в неї так само, як і в матері, білокрів’я. 
- І?
- Батько ту Ярославівну вигнав.
- Ранішетаке бувало?
- Ви не хвилюйтесь. Я поділюсь із нею здоров’ям.
- Що? – його брови поповзли вгору.
І вже ж не маленька, чому їй ніхто не пояснить, як усе це працює?
 Народження, потім хвороба і далі смерть. Правда, між цими трьома поняттями існують різні інтервали, розрив залежить від багатьох, часто непідконтрольних нам речей.
Чи, може, це такий бар’єр, що виник після смерті матері і дозволяє вірити-вигадувати казочки?
- Всі думають, що я кричу, бо мені сняться кошмари. Але це не так. Я бачу озера. Дуже глибокі. Рожеві, блакитні і жовті.Я опускаюсь на дно, встеленепрозоримикристалами і милуюсь хвостатими рибками. Я плаваю цілу вічність, бо сонце ніколи не сідає. А ще я ніколи не мерзну. Постійно досліджую ті озера і його дивних мешканців, і мені це ніколи не набридає.
- Чому ж ти кричиш?
- Бо після снів я більше не хочу сюди повертатись.
І наостанок:
- Мені те здоров’я не потрібне.
По шкірі повзають мурахи. Ось так втрачають відчуття реальності.
- Я тут приніс книжки…
- Гаразд. Вона зрадіє.
Олеся посміхається. Так ніжно і радісно, наче їйвідомаякась чудна таємниця і ця таємниця (звідкись він знає) стосується саме його і Яніни.
Божевілля.
Ніякої хвороби не існує?Так, своєрідні, але геть не смішні жарти. 
Але Яніна і не думала сміятись.
Щось не зуміла, а щось не встигла зробити.
Малину треба поливати, бо знизусохне листя.
Огірки засолитив бочці, додавши часник і  зелень…
Смородину – зірвати іперекрутити; зимою смакуватимуть джем.
Незабаром в Олесі день народження. Отож, потрібно накопати молодої картоплі, посмажити до неїм’яса…
Брата не одружила, сім'ю не склеїла, з Луїзою розсварилася…
Ясно, що нічого із переліченого уже не виправить інічогоіз цим не зробить, але більше не треба боятись й тремтіти – мама не забере Олесю. 
Мама прийшла за нею. 
Вона чи сестра.
І добре, що таки вона!
Батько постукав у двері.
- Доброго ранку, дівчатка. Проспали?
 Луїза розплющила очі, потягнулась і кинула на сестру швидкий красномовний погляд. Придивилась уважніше і… завмерла. 
Янініхтось наче вимазавобличчя.
Крейдою.
Перша думка – якщо сестра відправиться на той світ, весілля знову перенесуть на невизначений термін. Ще одна нагла смерть лякала, тоді, як можливість відтермінувати цю ненависну подію на якийсь місяць чи навіть рік, помітно гріладушу. Хоч, і не може це всетак довго висіти в повітрі, але… 
Після того, як Мирослав познущався із неї в підвалі, він ще двічі домагався свого і щоразу Луїзі було боляче, і щоразу у неї текла кров. Але кому поскаржитись? Батькові, сестрам? Неможливо. 
Сльози накопичуються всередині і роз’їдають усе хороше, перетворюють душу на колючий скелет.
 Колишня Луїза померла, нова – вступала в свої права і  ця новаЛуїза більше не почувала жалю. 
Остання краплина – украдений ґудзик. 
Навколо цієї шмарклі постійно щось відбувається, усі їй підіграють (навіть цей мовчазний і недоладний Петро), цікавляться її думкою, тоді як її, Луїзи, наче не існує.
Стала безликою і пропащою, після того як її зґвалтували. 
На щастя, думки про коханого не дозволили їйзламатисячи тим паче накласти на себе руки. Вона уявляла, як воно все буде. Обов’язково буде. Просто потрібно пройти цей нелегкий шлях, зціпивши зуби. 
Вони ще згадають про неї – ті, що так необачно й поспішно, поставили на ній хрест. 
Ярославівнапереконувала, що Яніну треба поїти томатним соком, аргументуючи це тим, що він червоного кольору. Червоне це кров, кров це життя. Ось такий логічний ланцюжок.
- Інакше жди біди.
?
- Ми всі розуміємо, яка тут може бути спадковість. 
- Яка?
- Гнила.
Олексій, не добираючи слів, прогнав стару маразматичку.
Поліна і словом не обмовилась про користь чи навпаки шкоду томатного соку, лише попросила залишити її з хворою наодинці. До того часу Яніна уже не силилась встати.
Руки і ноги їйначе причепили з іншого тіла. Серце мало рваний і неспокійний ритм і говорило-шепотіло-голосило: «випусти, випустимене звідси».
Руда знахарка всілася біля неї, взяла за руку і почала слухати пульс. Помацала лоба. Торкнулася шиї. Врешті-решт прощупала всю Яніну своїми довгими і тонкими пальцями. 
Нахмурила свого лоба – високого і красивого. 
- Що з тобою не так? – спитала, наче звинуватила.
Але Яніна вже давноплавала, звільняючись, скидаючи із себе  ненависну личину. В загальну купу полетіла й шаль. Біла мереживна шаль. 
Рука наблизилась. Поплескала її по щоці. Потім замахнулась і різко вдарила. 
- Не смій. Слухай, що я кажу, - прошипіла знахарка.
Незвичні методи лікування.
- Учора все було гаразд. Що сталося вночі? Тебе хтось налякав?Ти з кимось посварилася? Були якісь події? Плакала?
Плакала, бо не було й не буде справедливості. Бідніживотітимуть, багаті з них посміюватимуться.
- Яніно, я зараз погукаю батька, нехай управить тобі мізки.
- Ні.
- Тоді говори.
- Це просто хвороба. Я трохи полежу і все мине.
- Просто хвороб не буває. Спершу болить душа і вже потім, на ці болі, реагує тіло.
- Так само було й із мамою? У неї теж боліла душа?
Поліна завмерла.
- Ми зараз про кого говоримо? Не жалієш себе, так пожалій батька. Два похорони менше ніж за півроку, це не занадто?
- Я не збираюсь вмирати.
- Дзеркало піднести?
Яніна уперто мовчала.
- Кому стане легше від того, що ти відправишся вслід за матір’ю?
- Олесі.
- Чому?
І так, слово за слово, Поліна у неї все випитала. 
Яніна розповіла їйпро свої дивні сни. Про предмети з цих снів. Про чортів, які не лише каламутять воду, але й наставляють-допомагають. Про Уляну і Freudehaus… Не сказала лише про Повелителя і про ту обіцянку, якою себе з ним зв’язала.
Не сказала. Побоялась.
Але Поліна сприйняла її історію… таклегко. 
Почувшипро рогатого, вся якось виструнчилась й надалі слухала уважно і… захоплено. Насамкінець,мало не муркотіла від задоволення і враз зробилась такою хорошою, що хоч бери й до рани прикладай.
Нічого не пояснюючи, вибігла з кімнати. Для того, аби датирозпорядження. 
- Нагрійте воду. Внесіть у хату балію. Потрібна гаряча й холодна вода. І чисті рушники. Олесю, Луїзо, допоможете роздягти.
- Ви що, купати її надумали? – приголомшено запитав батько.
- У тому числі. 
І натерпілась же тоді Яніна. Що їй тільки не робили, як її не крутили.Доки грілась вода, Поліна розтирала її немічне тіло, час від часу встромляючи в нього свої гострі кігті. Звішувала їївниз головою, ногами змушувала опиратись на стіну і тримати їх вертикально. Робила різні холодні компреси, часом, просто нещадно молотиларуками, а сестри лише здивовано кліпали своїми блакитними очима.
Потім настав час для незвичного катування, себто купання. Її посадили в балію і з дуру почали лити гарячу, нерозбавлену воду. Яніна борсалась і кричала. Гаряча вода змінилась льодяною. Стало ще гірше. Що за бездушні експерименти? Вони справді хочуть її умертвити? Ненормальні! Тварюки!
Не втримався і заглянув батько – доньчині крики не на жарт його схвилювали.
- Усе під контролем, - заявилаПоліна. – Через три дні ваша Яніна станена ноги. Ще через три – повністю відновиться. Робитимете їй контрастні обтирання. Їсти не змушуйте, але нехай вживає побільше бобових і м’яса.
- А як щодо томатного соку? – про всяк випадок запитав Олексій.
- Абсолютно протипоказано. У неї і так низький тиск, томатизіб’ють його на нуль.
Олексій прошепотів щось дуже гидке й нецензурне.
- Я загляну до вас ще завтра, а сьогодні ввечері до мене нехай навідається Олеся. Я приготую для Яніни особливу лікарську настойку.
Олексій в цю мить дивився на красиву знахарку як на богиню, небожительку, але тут спохмурнів:
- Я Петра пошлю. Олеся поки що боїться виходити з дому.
- Нічого вона не боїться. Я чекатиму саме на неї, - твердо і жорстко відповіла Поліна.
Яніна лежала мовчки –змучена до краю. До неї постійно хтось навідувався. 
- Я, напевно, погана сестра, - сказала Луїза, ховаючиочі.
- Не переймайся. Я, напевно, ще гірша.
- Ні, це не так. Я сьогодні думала про твою смерть і… мені так соромно. Ми – сім'я, ми повинні триматися одна одної…
- Ми – сім'я, - підтвердила Яніна, а потім попрохала сестрицю дещо зробити.
Луїза на секундувідійшла, а повернулась, тримаючи в руках бавовняний мішечок, зшитий ще мамою і перев’язаний шнурівкою. Розв’язала. На долоню їй впали простенькі білі ґудзики. 
- Що це?
- Здогадайся.
- Де ти взяла?
- Проникла до будинку.
- Навіщо такризикувати?
- Ну…
Луїза затремтіла, заридала і повалилась на сестру, уже не стримуючиемоцій. 
Вони плакали разом і в пам’яті воскресали усі ті дурні і безглузді сварки, які так засмучували маму і постійно віддаляли їх одна від одної.
Але тепер все буде інакше. Повинно бути інакше.
Луїза порахувала ґудзикиі впевнено заявила:
- А, знаєш, ми будемо разом. 
- Не знаю, Луїзо.Не знаю, чи це хороша ідея.Я бачила їх з Мирославом, вони говорили про тебе…
- І… що?
Яніна стенула плечима.
- Він хоча б знає про твої почуття?
- Так, авжеж.
- І? – наче кліщами витягуєш з неї зізнання.
- Він сказав, щоя обіцяна іншому, але навіть якби це було не так… У нього із нашим батьком якась давня і вкрай неприємна ворожнеча, тож нічого не вийде. Ніколи. Ніяк.
Яніна замислилась.
- Не надто обнадійливо.
- Він чоловік всього мого життя.
- І цепри тому, що ти виходиш за Мирослава. 
- Так, - дзвінко і гірко розсміялась Луїза. – Я вийду заміж за цього садиста. Він тішиться, мов дитина. Для нього я ідеальна жертва.
- Але він помиляється і ця помилка надто дорого йому коштуватиме.
Луїза із радощів плескає в долоні. 
- Допоможеш мені його провчити?
- Як?
- Ще не знаю. Але я хочу, щоб усе їхнє підле сімейство вмилось кривавими слізьми. Я хочу знищити їх зсередини. Матінку, яка наполегливо корчить із себе святу. Батечка, який усе це вигадав, абибанально не платити нам викуп. І Мирослава. Звісно, що Мирослава. 
- Звучить красиво. Батьку би сподобалась. 
Олеся постукала в двері. Їй відчинив Іларіон.
- Проходь. 
Не так вона собі уявляла помешкання відьми. Дуже чисто і світло, під ногами не плутаються чорні коти.
Іларіон – симпатичний і рослий хлопчик, запропонував сісти. Олеся відмовилася.
- А знаєш, мама хоче зробити тебе своєю ученицею.
- Не може бути!
- Так і є. Будь ласка, не відмовляйся. Мама багато всього знає. Вона постійно допомагає людям.
- Знаю, - Олеся таки зашарілася і винен у цьомуйого надміру відкритий і дружелюбний погляд. - Але чому я?
- Мама розгледіла у тобі силу й готовність творити добро.
Поліна, стишуючи голос, перемовлялася з духівником.
- Я кажу тобі – це вона. 
- Ми не можемо цього знати.
- По всій країні дівчатка її віку помирають, не витримуючи ваги того вміння, яким їх наділив Повелитель.
- Але Яніна…
- Повелителю не потрібні красуні. Він цінує перш за все розум і силу.
- То що нам робити?
Поліна схвильовано посміхнулась:
- Чекати і сподіватись. Оберігати. Наставляти її у свою віру. Чому вона не відвідує твої проповіді? 
Собачниця отямилась тоді, коли її вже опускали в воду. 
У руки боляче врізались мотузки, одяг нашпигували камінням, ліве око чомусь запливло, праве сльозилось, язик натикався на гострі уламки, які колись були зубами, нестерпно пекло в грудях, ніг узагалі не відчувала, у рота напхали смердючого ганчір’я, яке жінка підстеляла новонародженим собакам…
Страшна немилосердна смерть. І непотрібна смерть. І від кого? 
За що? За те, що стерегла свій дім?
У останні хвилини свого життя собачниця проклинала. Проклинала й бажала зазнати таких повнокровних страждань, які не привидяться й не насняться.
А тобі, мій мучителю, мій убивце, я приготувала особливу смерть.
 Тебе особисто прикінчить та, для якої ти усеце робиш.
Пані Оксана розбила яйце. Те зашипіло на сковорідці. Зашелестів клен. Стукнув у шибку горобець. Новини? 
Тарас із донькою мали повернутися ще два дні тому, але в дорозі усяке трапляється і кому, як не їй, це знати. Замолоду, Тарас постійно робив у місті закупи. Він знав Оазис як свої п’ять пальців.
Стукнула хвіртка. Вийшла. Нікого. Повернулась – яєчня згоріла. У хаті повно диму. 
Влетів і впав додолу мертвий горобець.
Ввечері кинулась поливати квіти. Черпак з водою вислизаєз рук. Зайшла у доньчину кімнату. Хлорофітум таки помер. Викинула рослину, горщик помила, поставила сушитись. Змокріла, перевдягнулась. Поглянула на годинник. Стрілки не рухаються. 
Що ж це за день такий? Марудний і якийсь… щось є в повітрі. Повітря наче наелектризоване, густе. Не дихається. Не продихнути. 
Сусідський хлопчик, Артем:
 - Тітко Оксано, дядька Тараса привезли.
Як… привезли?
Під яблунею розважались чорти. Реготали, перемовлялись, танцювали, штовхали один одного, але без агресії, добродушно. 
Врешті-решт утворили круг, центром якого стала Яніна.
- Ура, титепер Йогоулюблениця!
- Проси що хочеш.
- Будь що.
- Будь яка забаганка.
- Ох, і догодила ж ти Повелителю.
- Чим? – трохи сором’язливо запитала Яніна.
- Тим, що не відкинула копита.
Зареготали. Їхні власні копитця синхронно вистукували якийсь ритм. Жоден рогатий не досягав Яніні і до грудей. 
- Ваш Повелитель сам Сатаніїл?
Притихли, а потім як чкурнули, як затіяли божевільний танок. Від тих скажених сальто голова закрутилась.
- У Повелителя, щоб ти знала, аж вісім планет.
- І бозна скільки світів.
- Ого!
- Тож не барися, швидше загадуй бажання.