Частина п'ята.

Безкінечна вервечка днів. 
Випадкова радість, затаєний біль.
Олеся незвично мовчазна, але Яніна цесписує на те, що вони недавно справили по матері сорок днів. Однаково нелегко втрачатиненьку і в десять, і в двадцять, і в сорок років.
Олексій вкинув горе у скриню, а скриню ту помістив на горищепоміж того непотребу, який заважає рухатись і з якого все рівно немає ніякої користі. Черствий? Безсердечний? Яніна зробила тесаме, бо хто ж тоді стане їм прикладом? 
Невпевнене, налякане, зарюмсане створіння? 
На її плечі опустилась ноша. Опустилась, притисла, на мить вибила дух і Яніна наче вперше помітила, який вже старий їхній батько;Петро – одинокий, Олеся – розумна й не по рокам серйозна.
Не думати. Крок за кроком. Рухи утворюють дію, ранок змиває нейтральні відтінкиночі, а там, невдовзі, захисне покривало вечора… Зовсім не хитра філософія. Лише не думати, не заглиблюватись, не розколупувати…
Цілий тиждень лили дощі. На грядку не влізеш, отож сестризатіяли прання. Процедура розтягується на двадні. Спершу з печі вигрібають попіл, всипають його в киплячу воду, перемішують, відстоюють. Отриману рідину фільтрують через марлю. Тим часом, на сонці, у великій металевій цистерні,підігрівається вода. Кожній сестрі дістаються окремі ночви, Петро допомагає розподілити воду, вливається мильна суміш і врешті-решт розпочинається прання. У Яніни, як завше, найбільше брудної білизни, бо прати доводиться не лише собі, а й двом їхнім чоловікам. Луїза акуратно мне в руках свої невагомі платтячка. Олеся зосереджено морщить лоба, під ногами плутається кіт.
- Слухай, Яніно, мені постійно попадаються твої речі.
- Які?
- А ось такі. Лови.
У повітря здіймається біла шаль, повільно опускається на землю.
- Це не моє.
- Яніно, це твоя шаль, - підключається до розмови Олеся.
- У мене зроду такої не було.
- Якщо ліньки прати, то викинь. Мені все одно.
Сестри знову щось переплутали, хіба…
Втікаючий мерехтливий спогад. 
Дарунок від Повелителя.
Сни.
Яніна впадає в ступор – не здатна розтиснути пальці, які все мнуть і мнутьтканину. 
Іти. Куди? Прямісінько до Поліни? Спробувати розібратись, пояснити…Це уже друга річ, яка перебралась до неї із того світу. 
Тривожний холодок щипає-електризує шкіру. Сестри тепер недосяжні, їх голоси підібрав вітер…
Вона від нихтак далеко.
Якийсь чоловік плететьсядорогою. Улянин батько.
Вони порівнялися:
- Помираю від спраги. Ти принесла воду?
Яніна заперечно хитає головою.
- Шкода. Дуже шкода.
А потім:
- Дивно, що ти мене бачиш.
Це безлюдна дорога. Широка дорога. Розпечене небо стогне й втискається у суху голу землю.
Чоловік робить кілька кроків вперед, спиняється, похнюплює сиву голову – його верхні кінцівкиневпинно і хаотично рухаються. 
- Підійди, напою…
Яніна нехотя до ньогонаближається, хоча більше за все їй хотілось би накивати п’ятами. 
Він роздирає собі живіт, розпорює плоть.Кігті м’яко входять у м'ясо, цебенить кров… Підставляєдолоні під кривавий фонтан, на обличчі – спокійне сердешне умиротворення.
Простирадла, мов наділені розумом, втікають від цього жаху, коливаються…Найдивніше, що ніхто не помітив, як вона стояла і витріщалась у невідомість, Петро і далі носитьводу.
- Послухай, - хапає його за руку, - Де зараз працює Улянин батько?
- Він – перекупник. 
- І…
- Йомуналежать кабак іпилорама.
Отже, тирса засипле очі?
Дерево змінить траєкторію польоту?
Сокира впаде на голову й ретельно дослідить мізки?
А, може,хтось із постійнихклієнтів банальноначиститьпику?
- Яніно, щось сталося?
Ось-ось затріщитьголова. Напруга витискує із зіниць непроханісльози.
Ввечері, попоравши худобу, таки зважується розповісти все. І нехай її вважають божевільною. Неприкаяною. Клянуть. Оминають. Нехай.
Пані Оксана сапає високі багаторічні квіти. 
- Ти до Уляни?
- Так.
- Її немає вдома.
- Я почекаю.
- Чекати доведеться довго.
- Нічого.
- Вони із батьком поїхали в місто.
?
- Ти щось хотіла?
Хотіла, хотіла, хотіла… 
- Ходімо до хати.
Яніна повільнобреде за нею, уже ні на що, особливо,не сподіваючись.
- Уляна хотіла з тобою поділитися, але ми порадили їй тебе не чіпати. 
Чому?
- Це була її сокровенна мрія.
Але в містах небезпечно…
- Нісенітниця. На півночі, за сто кілометрів звідси, є велике й чудове місто. Там виробляють електроенергію, курсують трамваї, є бібліотеки, мистецькі гуртки, лікарні, школи… 
- Звучить фантастично.
- Мій чоловік там бував. Те місто наче оазис посеред пустелі. 
- Уляна…
- Навчатиметься в школі. Нам їїдухівник порекомендував. 
- І ви за нею не сумуватимете?
- Сумуватиму. Дуже. Але вона ще повернеться. Заняття розпочинаються наприкінці літа. Ти теж зможеш приєднатися, Тарас замовить за тебе слово.
- Уляна вже не повернеться.
- Що?
- Вона не повернеться.
Блакитна чашка вдаряється обблюдце. 
- Що ти таке кажеш?
- Я би точно сюди не повернулась. Хто добровільно полишить Оазис?
Пані Оксана нервово посміхається.
У сумнівах-роздумах минають ще кілька днів. 
Яніні хочеться лізти на стінку. Або розбити собі голову. Або хоча б виокремити з неї ті проклятущі думки, видобути їх пінцетом, оглянути під мікроскопом, окропити святою водою, кинути на поживу хижим звірам, розтовкти, заплювати, перемолоти… 
Першим на сполох забив Петро:
- Хтось бачив Олесю? Куди поділась Олеся?
Їй часто снились клітки. Начебто, вонаопинилась в одній із них – налякана, всіма покинута, тремтяча. Щось підселилось до неї. Воно лютує, проситься назовні, шкрябає підлогу… І врешті-решт спрямовує свій дикийпогляд на неї.
-Приємно познайомитись, Безвихідь. Давай співпрацювати.
Відьма наразі пиячить в сусідів, вікно – порожній розпачливий отвір. 
Підлога всіяна харчовими відходами, недопалками, кухонним начинням…
Цуцики розмножуватимуться доти, доки не помруть – незмінна аксіома.
Олеся впевнена, що все у неї вийде. Вивести, чи то пак винести їх з хати, вниз по вулиці, там приховала харчі. Напевно, усіх врятувати не вдасться. Деякі собаки настільки забиті й налякані, що, якби вони могли розуміти людську мову,слово «свобода», найімовірніше, викликало би в них істерію. 
Цуцики комизяться. Мамки загрозливо гарчать, видно, щоб не чіпала дітей.
Будь ласка. Швидше.
- Ах ти, суча дочко. 
А ось і власниця цього бедламуна пару зі своїм пом’ятим кавалером.
- Грабунок! Посеред білого дня!
- Їх треба вигуляти.
- Ох і вляпалась же ти, дочко.
- Ти її знаєш?
- Коновальська. Тут весь час вештаються Коновальські. Приходять сюди, як до себе додому. Я закривала очі, мов, люблять діти собачок. Підгодовують. Але творити такі безчинства… Гукай поліцая. 
- Я нічого поганого не зробила.
- Твій батько зробив – виховав таку непутящу і за це він мені заплатить. 
- Будь ласка, не треба.
- На подвір’я проникли. Вікно розбили. Собак переколошматили,- монотонно підсумовує хазяйка.
- Напевно, вони щось і вкрали, – вишкір співмешканця затоплює пів кімнати. 
- Атож, вкрали. Я уже тиждень не можу знайти свою заначку.
- Ви спершу в хаті приберіться.
- Що ти сказала?
Тут вона є, а тут її немає. 
Кинулась до вікна, перелетіла через раму. Маленька, швидка, невагома. Позаду – тупіт, крики. Вона нікому не дозволить з себе збиткуватися, нікому не дозволить… 
Щосьгаряче влітає в потилицю, а її ноги, найперші спасителі, навідріз відмовляються слугувати. 
- Ти її вбив.
- Це ти в неї кочергу пожбурила!
- О, Господи, що робити?
- Помацай пульс.
- Дихає.
- Потрібноголову перев’язати – диви, кровить.
…
- Що далі? Віднесемо в хату?
- Ні в якому разі. Раптом того, Богу душу віддасть.
- Ніякого Бога не існує. Чула, що духівник казав?
- Біжи, клич Ярославівну, поліцая… Нас той придурошний Коновальський згноїть.
- Якщо перевернеться, хто за це відповість?
Напружене, тісно сплетене з алкогольними випарами мовчання.
Пророцтва збуваються неймовірно швидко.
Вона наївно думала, що у неї є час. Ні, не безмежний його океан, але хочаб якіськрихти.Для попередження. Загроза не підкрадеться близько, якщо постійно бути насторожі.
Але цього, як завжди, виявилось не достатньо.
Безпека, стійка чи тривка, це ілюзія. Реальний – страх, і він без передмов робить анатомічно точний розріз і втискує свої пазурі тобів груди.
- Проґавила. Це напирає звідусіль.
- Яніно…
- Прости.
Не описати, які почуття панували в сім'ї Коновальських.Звісно, Яніна розповілапро їхні таємні походи до собачниці і, звісно, за це її по голівці не погладили.
- Якщо з нею що не будь станеться, ти мені більше не сестра, - прошипіла Луїза.
Але пропита собачниця байдуже стенула плечима:
- Не пам’ятаю, щоб комусь була нянькою. Тим паче, вашій меншій дочці.
- Стерво, не дури, якщо ти її бачила…
Собачниця навіть не помінялась в лиці; довелось викликати поліцая.
Микита Андрійович був угодованим наче кнур і кумедно підтягував штани. Точніше, це мало бути кумедним – за інших обставин,наразі жхотілось ревти. Він неспішно оглянув двір, протиснувся в хату, але через хвилину вилетів звідти, огидливо затискаючи рота.
- Спитайте сусідів чи я кого убивала, - гнула і далі свою лінію хазяйка.
- Обов’язково спитаємо.
З одного боку від неїстояла порожня хата, з іншого – доживала свій вік стара й флегматична бабця, підсліпувата на одне око. Навпроти – мешкала цілародина, але дорослі світу білогоне бачили, від літа до літа перебиваючись сезонними заробітками.
Історія набувала розголосу, а разом з тим і масштабу. 
Селяни прочісувалиприлеглі території,дітибавились – якісно нова розвага. 
Посадки, ярки – нічого. 
Ставки, річки – нічого (або тіло банально не випливло).
Огороди, поля – нічого.
Нікого.
Яніну залишили вдома – чекати.Докисонце світило вона ще трималась, а потім на небі з’явився місяць – повен, роздутий, жаский і наче здавив її мертвим холодним промінням – загнав у тиски. Де вихід? Де її сестра? Чому не озивається? Скільки можна гуляти? Чому це все звалилось на її голову? Чому село вимерло, згинуло, втекло? Вона одна. Завжди одна. Безжалісно, на постійній основі. І, може, треба із цим щось робити? Пропасти? Слідом за сестрою. Тому, що це її вина, лише її вина – хоч би й хотіла, то не вдасться ні з ким розділити.
Петро втомився. День мілішав і хоч яким він був безпросвітно чорним, з настанням ночі шанси знайти Олесю зменшувались удвічі. Це розуміли всі і те розуміння наповнювало душі бездонним кошмаром. Невимовленим і навіть не сформованим до кінця, але Петробуву дії, у русі, постійно серед людей… Те, що батько залишив Яніну вдома – геть одну, навіть не назвеш покаранням. 
Це катівня. Удуховних тюрмахламаються найсильніші, а їй всього тринадцять…
Хтозна, що очікував побачити Петро, переступаючи поріг. Глибоку істерику, сльози? Оніміння? Він побачив, що сестра сидить на підлозі перед святими образами. Молиться, схиливши русяву голову? Напевно, так.
 От тільки вона була абсолютно гола.
Петро ніколине вирізнявся красномовністю, а тут узагалі утратив дармови. Красива спина, випуклий хребет, пружні сідниці… У нього пересохло в горлі.
- Так, Повелителю… Ні, ні, Повелителю. 
Шепіт, такий крихкий, наче усе це привиділось. 
Кому з них?
- Яніно…
Вона в ту ж мить обернулась.
Стільки часу намарно згаяли…
 Порожній двір. Похилена хата-мазанка, а біля неї – завалений сміттямколодязь – старий сусід собачниці.І мовчазний до того ж. Його глибина – біля двох метрів. Вони запхнули туди Олесю, скинули її без свідоме тіло, не надто переймаючись тим, яке на неї очікує приземлення, завбачливо зв’язали жертві руки і заклеїли рота. Вона пролежала там цілий день, уже й не сподіваючись на порятунок.
- Я плакала і думала, що задихнусь, - повідала пізніше – обмита, нагодована, ретельно оглянута Ярославівною, Олеся гарячково гладила свого бешкетного кота.
Луїза кружляла навколо неї, ні на крок не підпускаючи до Олесі Яніну. 
- Дочко, облиш, це ж вона її знайшла, - навіть батьковесерце злегка підтануло.
- І вона ж її вплутала в цю історію. Ти ба.
Яніна уважно прислухалась, але вже точно не до неї – до себе. 
Війну розпочато.
Першу битву заледве виграла.
Розслаблятись ні в якому разі не варто. 
Спустошеність, радість і довгі тіні, які наповзають.
І обіцянка, яку вона дала Повелителю. 
Сон не йшов, відцурався від неї, а вона так мріяла бути ним поглинутою. Душно, парко, нічим дихати. Відчинила вікно – не допомагає. Побрела надвір. Присіла, вдихаючи нічну прохолоду. Відпустило, по тілу забігали мурахи. Була такою липкою, брудною. Нігті і тіне стригла кілька тижнів. 
Ще зовсім трохи і її людисахатимуться.
- Не спиться? – на ганок вийшов Петро, влаштувався поруч.
Яніна лише стенула плечима. Розмовляти не хотілось.
Перегодя:
- Я нікому не розкажу.
- Як хочеш.
- Можеш не хвилюватись.
- Було б за що.
- А що це було?
Починається.
- Добре, я все розумію, - відступив Петро.
- Розумій, як хочеш.
- Ти як граніт. Або алмаз.
?
- Тверда, непохитна.
- От тільки алмаз покрився тріщинами.
Біля очей у нього крихітні зморшки. 
- Староста обіцяв справедливий суд.
- Не сміши. Організує якесь однобоке і примітивне судилище, собачниця розіграє спектакль, свідків нема…
- Вона мало не вбила нашу сестру.
- І що?
- Чому в тобі стільки злості?
Цілком риторичне питання, але Янінавзялася пояснювати.
- Мене дратує цей дисонанс. 
- Що? Ти знаєш такі слова?
Яніна штовхнула його у бік.
- Я прочитала усі мамині книжки.
- Я теж їх читав. Добре, говори.
- Збилася з думки.
- Дисонанс.
- Ага.Усе навколо таке прекрасне. Річки, поля, ліси… Невимовна краса. Але люди постійно топчуть цю красу і не тільки навколо себе, а й в собі.
- Ого.
- У цьому не має сенсу.
- Знаєш, кого ти мені нагадуєш?
- Кого?
Петро показує на небо.
- Оту маленьку зіроньку. 
Яніна покотилась зі сміху. 
- Чому?
- Світиш м’яко і рівно.
- Ти явно переплутав менез Луїзою. 
І раптом:
- Проведи мене на річку.
- Що?
- Хочу скупатись.
- Посеред ночі?
- Все тіло чешеться. 
Петро зітхнув і…підкорився. Не вперше і далеко не востаннє. 
Ця дівчинка розчулила, привласнила, пограбувала його серце.
Як змиритись з «несправедливістю» Бога?
 Стати рослиною? Зняти із себе вовчу шкуру і жувати зелену травичку, ґвалтувати при цьому уперту мислячу природу?
Чи стати господарем власним думкам і вчинкам? Розправити крила. Не лише споживати, а й творити. Піклуватися про свій дім, про своїх рідних, про свою планету. І припинити звинувачувати у своїх бідах злу долю чи поганого на очі сусіда, бо основний закон Всесвіту звучить до смішного просто – що посієш, те й пожнеш.
Луїза, єдина з сім'ї Коновальських, продовжувала ходити на проповіді. І не лише тому, що статус зобов’язував, а й тому, що духівник справді говорив цікаві і непересічні речі. І якщо спершу поставилася до нього з підозрою і роздратуванням (як це – заборонити плакати по матері?) потім таки зрозуміла, що він справді хотів як ліпше. Душа померлого не повинна страждати і піддаватися сумнівам, інакше її оточать й спаплюжатьзлі духи. 
Так само підтримала її іПоліна.
- Ми мріємо відновити стару поховальну традицію. Живі турбуватимуться про душу померлого, дбаючи виключно про її благополучний відхід.
Посеред дня Яніна зайшла до хати, щоб напитись води і обімліла: Луїза переривала її речі, нагадуючи при цьомудику і не надто миролюбну кішку. 
- Звідки це в тебе?
Знову той проклятущий ґудзик!
- Знайшла.
- Ага, так я й повірила. Я просила тебе мене не чіпати. Просила? 
Не з тої ноги встала? Вкусила муха і занесла якийсьособливо паскудний вірус?
- Дай пройти.
- Що це в тебе?
- Нічого, відчепись. 
Луїза навіщось поцупила в неї Біблію.
- Це материна пам'ять. Поклади!
- Це мотлох. Тут стільки всього понаписувано…
- Мені начхати. Це мамина книжка. Що ти з нею зібралась робити?
- Спалити.
- Геть здуріла?
- У цих книжках саме зло. Сьогодні їх всі до одної спалять на нашій площі.
Яніна зітхнула.
- Луїзо, подумай хоч раз своїми мізками.
- Ти мене дістала. Відійди. Живи і далі у незнанні і мороці, а я хочу на світло!
Хтозна, чим би закінчилась та суперечка. Потягали б одна одну за коси? Повидряпували ясніочі?
Вчасно втрутивсь Петро.
- Чого горланите, мов навіжені? 
Навперебій взялися пояснювати. Петро без зайвих церемоній забрав в Луїзи книжку і віддав Яніні. Луїза, ображена на всіх і все, швидковибігла з хати.
- Треба її кудись заховати, - розсудила Яніна, - так, щоб ніхто не знайшов.
- А це нічого, що книга буде з запашком?
- Що?
Обгорнувши її папером і плівкою, подались до конюшні. Неоднозначна історія про Адама, Ісуса і заборонені яблука знайшла собі пристанище увиямці під сволоком. 
- Гарна робота, - похвалила його Яніна, почуваючи якусь… гордість. 
Маленький бунт проти існуючоїсистеми.
- Хочеш, покатаємось на конях? –  несподівано запитав брат.
- Ти що? У мене стільки роботи…
- Боїшся, Яніно?
- Просто собак люблю.
- На собаці не покатаєшся. 
- І то правда.
Червневий луг манив насиченою зеленою красою. Зацвітали і відцвіталипольові квіти. Нарвала трохи чистотілу і червонихмаків – хтозна для чого. Полазилапо пагорбах, помилувалась долиною. Сповна відчула незначущість і… дивну радість. 
Вона жива. Цього достатньо. Милується навколишнім світом, приймає його дари, сміється і плаче… Мільярди людей навічно заховані у своїх склепах–забуті, відрізані, не потрібні… А вона, Яніна, існує. 
- Ти вмієш відтягувати неминуче.
І чого причепився? Здались їй ті коні. 
- Не бійся, я буду поруч.
- Коли ти вчора боявся заходити в воду, я не сміялась.
- Але ж зайшов. 
- Скиглячи на кожному кроці? 
- Але таки переборов свій страх. Скупався.
Яніна не погоджується:
- Не треба їх порівнювати – стоячу воду і коня, який мене понесе, потім скине на землю і на додачу розтопче.
- Ну, що ж, тоді Серафима розтопче нас удвох, - авторитетно заявляє Петро і… миттю опиняється у сідлі.
Серафима?
Яніні з цим важче – у неї не такі довгі ноги, але завдяки його допомозі, вона теж без проблем повторює дану маніпуляцію. Ого, захмарна висота! Теплий круп, могутня шия… Невдоволене фиркання і… міцні братові руки, які не роздумуючи, хапають її заталію.
- Не настільки боюсь, - викручується з його обіймів Яніна, - злазь. 
Петро, звичайно, слухається, але в очах – ображений блиск. 
Трясця вам усім! Що за день такий?
Яніна натягує віжки, легенько вдаряє шпорами… Серафима ліниво переступає ногами і, напевно, це мають бути найкращі хвилини її життя, але взамін того на груди тисне якась …обмеженість. Щось таке, що дуже складно ідентифікувати і тим паче зрозуміти.
Вона швидко змахує сльози. 
Додому вертаються в дивному настрої. 
- Не сподобалось?
- Ні, коні такі дурні.
Петро, споглядаючи її кислу пику, і сам затихає.