Частина чeтвeрта.

Передчуття. Розуміння. Стискання. Пришвидшення. 
Очікування. А де ж заблукало звільнення? 
Як це все вимити з її крові?Стрімким потоком?
 У неї так мало сліз. Що подумають люди? Справжнє, безмежнегоре не віддільне від сліз.
Отож, пора їм познайомитись.
- Привіт.
- Привіт.
- Ти будеш мене супроводжувати?
Хтось тормошить. Петро.
- Ти тут уже пів години стоїш.
- Я боюсь.
- Найстрашніше позаду, Яніно.
- А мені страшно скрізь.
Але потім вона згадує про сестер. Про батька. 
День гасне так, наче хто нагло викрутив лампочку. По кутках владарює темрява. Люди розбрідаються. Найдовше батько говорить з Дмитром, вони про щось домовляються.
Сусіди напечуть хліба, найближчі родичіорганізують випивку,столяр уже збиває труну, лаштує хрест… Луїза не відходить від батька, усе з ним погоджує і у всьому йому допомагає. Олеся, як завше, сидить біля матері – хтось приніс живих квітів і вона плете неньці вінок.Собі дівчата уже вплели у коси чорні стрічки. Дзеркала завісили тканиною, заслінку печі залишили відкритою, на покуті запалили свічки і усе в них так злагоджено.
Янінапочуваєтьсязайвою.
Згадала, щотреба порати худобу, Луїза теж прийшла за декілька хвилин.
- Що скажеш?- запитала в Яніни, висипаючи їдлосвиням.
-Тебе потягнуло на балачки?
- Я про те, що Іларіонів вітчим заборонив нам плакати.
- Як це заборонив?
Навіть порося рохнуло. Мов, як це так?
- Тепер він духовний наставник.
- Священик?
Дивні метаморфози. Ліпив собі горщики, ліпив і тут…
- Ні, саме духівник. Сільська рада призначила. Буде опікуватись і направляти наші безсмертні душі.
Куди направляти?
- Мені це, м’яко кажучи, не цікаво.
І так руки терпнуть, корова Майя має капризну натуру – навідріз відмовляєтьсявіддавати молоко.
- Він каже, що своїми плачами ми лише примножимо мамині страждання, а її душа повинна без вагань і турбот відійти на той світ.
- У цьому є раціональне зерно.
- Яка ж ти черства!
- Розберися ліпше зі своїм майбутнім чоловіком.
На Луїзиних щічках розквітають багряні плями.
- Якщо ти комусь розкажеш…
- За мене це зробить Мирослав.
- І навіщо йому це потрібно?
- Поживемо побачимо.
Очі злипаються. Пів ночі чистили овочі і полірували посуд.Напевно, на похорон зійдеться все село. Разом із сім’ями приїдуть і старші сестри, яких доля розкидала по всім усюдам і яких, Яніна бачитьтак рідко, що не надтопам’ятає, які ті з себе. 
Збудеться мамина мрія – вона збере їх докупи.
 І неважливо якою ціною.
На ранок – у всіх червоні, наче запорошені пилом очі. Лише батько тримається, тоді як інші рухаються мов сновиди – без видимої цілі, наче кожному запхнули в грудипо батарейці.
«Врешті-решт і цей день закінчиться», переконує себе Яніна, монотонно помішуючи на кухні киплячий борщ. 
На подвір’ї уже виставляють столи буквою Т.
- Чому не збудили? – підходитьОлеся.
- Справляємось.
- Дивно це все.
- Що саме?
- Ну, те, що у нас такегоре, а нам треба обслуговувати  цих людей, бігати, підливати горілки.
- Такий звичай.
- Поганий звичай. Слухай, а мені можна взяти з собою Француза?
- Француза?
- Свого кота, ну, пам’ятаєш?
- Звісно, бери.
Люди уважно спостерігають за твоїми реакціями, наче вишукують щось особливе на твоємуобличчі.
Які ж їм потрібні ознаки, прикмети?
Відразу поставили в центрі, направили світло і ти не посмієш зійти зі сцени, прикритись руками, сказати: «це ж особисте». Лише голосити, рвати на собіволосся, а потім востаннє пригорнути пошрамоване трупними плямами тіло. 
Все таки ця заборона на голосіння її не зле виручає.
Дмитро Васильович бере слово:
- Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам'ятьдружини, матері, прекрасної жінки.
Скупі сльози витирає обважніла Тамара.
- Вона присвятила себе родині.
Не судилося попрощатися з ненькою Марині, бо негоже бувати на цвинтарі вагітним.
- Виростила чудових дітей і в кожному залишила свій відбиток. 
Француз, породистий кіт, подарований Мирославом, виривається і дряпає Олесю.
- Мусимо зберегти світлу пам'ять…
Староста тихо із кимось перемовляється.
- І заздалегідь потурбуватися про те, щоб за сорок днів її душа спокійно відійшла на тойсвіт.
Підтримати колишню ученицю прийшов і Володимир Іванович.
- Хтось із рідниххоче взяти слово? Олексію?
Олексій постарів за цю ніч на цілий вік. Взявши грудку землі, невпевнено підходить до свіжовиритої могили, куди за кілька хвилин опустять труну.
- Так, я хочу сказати Марії.
- Кажіть, - підбадьорливо посміхається Дмитро.
- Мені шкода, що я тебе пережив.
- Ми ж домовлялися з вами, - тихенько докоряє духівник.
Олексій підбирає «правильні» слова.
- Ми багато чого пережили. Я пам’ятаю лише хороше і… Спасибі за те, що тоді за мною пішла, хоч я і підводив тебе бозна скільки разів.
- Ви засмучуєте її! – простогнав духівник.
Паморочиться голова. Ніби стоїш на краю і треба чим швидше відійти, а з іншого боку... чудове вільне падіння.
По обіді, вкрай змучена, Яніна провалилася в сон – наче шугонула в отепровалля. Розбудив її крик:
- Ах, ти ж, паскудна сучара!
Спершу подумала, що це вона, Яніна, є причиною батьківського гніву, але в кімнаті нікого не було. 
Батько горланив за стіною:
- Ні крапельки совісті!Я знав, що ти хворий безсовісний покидьок, але щоб настільки…
- Мені так само прикро,Олексію. Добирай слова. Хто б міг подумати? Власне, якби вона сама не зізналась…
- Вона не могла у такому зізнатись.
- Спитаєш у неї.
- Мирослав…
- Не приплітай сюди мого сина. Ти сам виростив таку доньку. Вона непридатна до шлюбного життя. Нечиста, зіпсута. Дірява. Тобі не вдалося мене перехитрити.
- Заплатиш мені за кожну її сльозинку.
- Не треба зі мною тягатись.
Чому не покличуть Луїзу? Луїза підтвердить, що її зґвалтували. 
- Ти справді хочеш їїзганьбити? Оступилась, з ким не буває. Повернула не туди, пішла не до того, якийсь покидьок поманив своїм пряником… Тим паче вона гарна. Дуже гарна. Мій Мирослав по-справжньому її любить і він готовий переступити через себе, простити цей грішок, бо розуміє, що у іншому разі його кохана перетвориться на пропащудівку. Нерозумно розпочинати війну, Олексію, знаючи загодя, якою ціною дістанеться перемога. Ох, не цього хотіла покійна Марійка.
- Не смій вимовляти її ім’я!
Голос у батька тремтить.
Господи! 
- Вимітайся звідси!
- Я прийшов сюди з готовими рішеннями…
- І щоб твоє нагле і підле, упевнене у власній безкарності сімейство, навічнозабуло сюди дорогу!
Тиша. Кроки. Грюкіт, наче щось впало. 
Яніна обережно прочиняє двері. Хатою літають табуретки.
- Згною тебе, сука! Ти в мене землю жертимеш, сука!
Батько розгніваний, втомлений, п’яний; розіпнутий власним горем.
Він дивиться на Яніну.
- Усе чула?
- Так.
- І що думаєш?
- Не знаю.
- Не бійся. Я хочу знати твою думку.
А батько і справді п’яний. 
- Мирослав – ще той мерзотник.
- Вірно.
- Але Луїза прагне цього шлюбу.
- То ти пропонуєш віддати її за цього покидька?
- Якщо вона досі мовчала…
- Ти б не змовчала?
- Я б його вбила, - говорить Яніна з якоюсь магічною впевненістю.
Батько аж присідає, вірніше, осідає мішком на підлогу. Яніна сідає біля нього.
Вони із батьком одного ґатунку – не пережовуватимуть заново одні й ті ж самі теми. Болючі, а тому безглузді.
- Усе ще хочеш вчитися? 
- Ні.
- Чому це?
- Не бути козі на торзі. 
Олексій здивовано кліпає, потім несподівано заливається сміхом. І той регіт так добре лягає обом на душу: наче змиває з поверхні всі суперечки і негаразди.
- Я все одно нікуди звідси не вирвусь. Я народилась тут і тут помру. І те, що я прочитаю кілька зайвих книжок, напевно, нічого не змінить.
Батько мовчить.
- Чи змінить?
- Наш духівник розповідає про те, що міста поступово відновлюються. Прилеглі села поставляють їм харчі, розцвітає торгівля, з’являються школи… Я міг би тебе відправити в школу. Справжню школу, а не до того неука, який тільки й знає, що пити горілку і розбещувати невинних дівчат.
- Я не думаю, що Володимир Іванович…
- Ти що, його адвокат?
- Ні.
Увечері:
- Ну що, задоволена? 
Луїза мало не померла від сорому – заледве пережила батьківський допит.
Яніна готується до сну:
– Ти просила мене не лізти в твоє життя.
Вікна зашторенітугою. Насувається гроза.
Яніна по черзі скидає чорну хустинку, сукенку, звільняє від грубих обмотків груди.
Посеред кімнати стоїть свиняче корито. По стінах скачуть рогаті тіні.
- Підійди, підійди, - виразно нашіптують їй чорти. – Вмий біле личко, освіжися.
Прикриваючи голі груди, вона наближається до корита, а в ньому – в’язка червона рідина.
- Годі!
Голос сповнений люті – густий і владний, заповнює кожну шпарину в хаті. Від того голосу пульсують вени і дрижать шибки.
Чорти завмирають. Прислухаючись, винувато перебирають копитцями.
- Наш Повелитель бере тебе під свійпатронаж, - врешті пояснює один з лахматих.
- Він хоче дещо тобі показати, - закінчує другий.
- Я не збираюся грати в ваші ігри, - твердо говорить Яніна. 
- Це не ігри.
- Це твоє життя.
- Так, життя.
- І це велика честь.
- Це дар.
- Ти не посмієш образити Повелителя.
- Востаннє подібна честь випадала земній жінці…
- Дві тисячі років тому.
- Ні, три.
Яніна наче застрягла посеред безжалісної зими.
- На, тримай. Дарунок від нашого Повелителя.
На її плечі опускається тонка біла шаль.
Чорти тим часом підзивають до печі, заглядають у її черево, збудженоперешіптуються. Що вони роблять? Печуть пироги?
Яніна відкриває заслінку.
Уляна в оточенні жінок. Дивних жінок. Вони навчають її своєму ремеслу. Вчать, як треба манірно опускати вічі. Як підставляти шию дляпоцілунків. Як опускатись на коліна і брати у руки чоловіче єство. Як…
Вивіска «Публічний дім». Дім втіхи і радості. Freudehaus.
Не встигли оговтатись після похорону, як треба готуватись до поминок.
Луїза ні з ким не розмовляє і навіть не виходить з хати. Олеся тяжко переживаєгіркотувтрати. Яніна в процесі – намагається усе те перетравити, компанію їй складає «Вільне життя».
За кілька днів листоноша вручає сім'ї Коновальських листівку-запрошення. 
Дорогі земляки!
У наш нелегкий післявоєнний час вкрай важливо звільнитись від застарілих догм і переконань. Найнебезпечнішою, я вважаю, віру в Бога – суворого чи милостивого, караючого чи всепрощаючого – залежить від ситуативної поведінки його овець. Побічними продуктами релігії стали: ненависть до інакомислячих, нетерпимість, пропаганди всіляких штамів, відверті залякування, переслідування, індульгенції, підкуп, свідоме винищування окремих людей чи народів… Але навіть не це найстрашніше. 
Нівелювання особистості. Розмивання. Дрімучі незнання і морок. На цих наріжних каменях і базується істинна «віра».
За підтримки селищної ради, з метою просвітництва і вироблення нових гуманістичних ідеалів, я щонеділі влаштовуватиму проповіді.
Приходьте, висловлюйте свою думку, дискутуйте! Шукаймо разом шляхи до повноцінного і вільного життя!З повагою, ваш духівник!
ещ илар٭орп им яттиж еТ - сорок років тому. Повноцінне. А вільними можуть бути хіба мертвяки. Що думаєш, Яніно?
На оте батьківське «Що ти думаєш?» у Яніни вже виникла алергічна реакція – глухе роздратування. Після смерті матері всіх навколо, ну, майже всіх, раптом почала цікавити її думка.
- Я не знаю.
- Не дури. Я бачив, як ти читаєш оті брошури. Цікаву кампанію він розвернув. Окупує з усіх фронтів.
- Людям, здається, подобається…
- Наші люди не в змозі відрізнити біле від чорного. От що. Відправлю я вас з Петром на цю «проповідь».
Яніні робиться зле.
- Але у мене…
- Знаю я твої справи. Торгувати на ринку відмовляєшся, на вечорниці не ходиш, бачив Улянину маму, так вонаскаржиться, що ти їх хату десятою дорогою обходиш… Що відбувається?
Нічого від нього не приховати.
- Ти і до того була відлюдницею, але життя продовжується. Це дійство відбувається за підтримки старости. Зрозуміла?
Ура,тепер у них одна на двохпараноя!
Дорогою клубочиться пилюка. Стійке відчуття дежавю.
- Асортиментрозширюється.
Атож, учора допізна збирала полуницю.
- А можна спробувати?
Яніна показово відвертається. Не має звички заглядати людям в рота.
- Ах, зуби зводить, - кривиться Володимир Іванович.
- Щось братимете?
- Візьму вершків і… кілограм полуниці.
Яніна зважує свій кисло-солодкий товар. Переливає, у запропоновану банку, вершки. 
Володимир Іванович тепер її постійний клієнт. А ще він не охкає і не ахкає, цокаючи язиком, мов, «які ж вони бідні, нещасні сирітки».
- Йтимеш сьогодні на проповідь?
Минає деякий час, перш ніж Яніна розуміє, що це питання адресовано саме їй.
- Так.
- А… твоя сестра?
- Луїза не говорила про свої плани. І… дякую за покупку.
Рівно о десятій годині ярмарка скручується, наче папір у вогні. На центральну площу зносять лави й стільці. Перші ряди займають вельмишановні управителі села разом зі своїми родинами: староста, поліцай, Улянині батьки, Поліна, лісник, Володимир Іванович, та ще кілька поважних гостей із сусіднього села.
Яніна з Петром влаштовуються на гальорці. 
Духівник одягнув свій парадний костюм і приніс сюди… Біблію.
- Я почну з простенького питання. Ах, так, всім доброго дня. Отож, питання. Комусь із вас знайома ця книга? Підніміть руки.
Ліс рук.
Сумна статистика – близько третини селян ніяк не можуть позбутися цьогорелікта.
 – Хтось з вас читав «святе письмо»? Володимир Іванович?
- Уривками.
- Більше ніхто? Що ж, це релігійний документ. Офіційний документ. Наші предки, східні слов’яни, опираючись на Біблію, вибудовували все своє життя. Культура поведінки, моральні догми, звичаї, свята… Ця книга не просто визначала суспільне, а й нагло вдиралась у особисте. Коли, з ким, як –усе прописано.
- Побійтесь Бога, тут же малі діти, - обурено вигукнула якась жінка.
- Так, страх, - ожививсь духівник. – Запам’ятайте це слово, адже якщо лише страх є основною перепоною на шляху мороку йбезчинства, то цей світ був приречений від початку.
Люди починають бубоніти, але їх втихомирює поліцай.
Бог проповідує релігійну нетерпимість:
І Господь промовляв: «Ненавидіть мідіянітів, і будете їх забивати!»
Вимагає платити данину:
Коли будеш робити перелік Ізраїлевих синів за тими, кого повинно лічити, то дадуть вони кожен викупа за душу свою Господеві при переліку їх, - і не буде між ними моровиці при переліку їх.
Кожен… дасть приношення для Господа.
Відкрито погрожує:
Бо тепер, коли б Я простягнув Свою руку, то побив би тебе та народ твій мором, і ти був би вигублений із землі. Але Я для того залишив тебе, щоб показати тобі Мою силу, і щоб оповідали про Ймення Моє по всій землі.
Спокійно винищує інакомислячих:
Я – Господь! І буде та кров вам знаком на тих домах, що там ви, - і побачу ту кров, і обмину вас. І не буде між вами згубної порази, коли Я вбиватиму в єгипетськім краї.
- Це неправда!
- Дурня якась.
- Ця книжка зовсім не про те.
- Ви за кого нас маєте?!
- Ноги в руки і маршируй звідси!
Яніна з Петром переглядаються. Дмитро добряче розізлив людей. 
У суперечку вступає староста:
- Дмитре Васильовичу, проясніть дещо. Якщо ми відновимося від старих ідеалів, що в наш залишиться навзаєм? Духовне згарище?
- Залишимось ми самі.
А наступного ранку,незвично смутний, Мирослав огинається біля їхньогодвору.
- Впустіть його, батьку, - тихо мовить Луїза.
- Це твоє остаточне рішення?
- Так.
- Нічого не вдасться переграти.
- Знаю.
Але ліпше вже так, аніж решту життя бути нікому не потрібною. 
- Ну що ж, це твоє рішення. А ось і моє благословення.
Усе ще міцний кулак Олексія влучає майбутньому зятюу підборіддя.
Яніна збирає торбу. Усі каші, сухарі, супи, якими раніше об’їдалися поросята, тепер чекають свогочасу в погребі.
- Що робиш? – вигулькує Олеся.
- Торбу лаштую.
- Кому?
Яніна самій остогиділи ці секрети. Кіт, безмежно величний і гордий, теж підозріло зіщулив око.
- Чого кота назвала Французом?
- Ну, це довга історія.
- Розказуй.
- Раніше, в дитинстві, мама всіляке розповідала. Про країни. Міста. 
- І справді довга.
- От бачиш! – хіхікнула Олеся. – Була така країна – Франція. Вона все виступала за мир. Навіть тоді, коли розпочалася війна.
- Щось не дуже миролюбний у тебе кіт.
- Він просто бешкетник. З характером. А ще його чужі коти ганяють.
- Гаразд, поможеш нести харчі.
Олеся розквітає.
- Але про це не повинна знати жодна живадуша.
Олесявміла берегти таємниці. Розважлива,тиха і дуже чутлива дитина.
Занадто чутлива.
- Як так можна, Яніно?
- Що пропонуєш?
- Давай поскаржимось старості.
- А він спитає, чого ми там лазили. Дорослим начхати на такі речі. 
- Тоді давай повипускаємо їх на волю. Її ж постійно немає вдома.
- Тварини дуже знесилені й хворі.
- Підлікуємо, візьмемо додому…
- І ніхто не помітить? Я врятую їх. Обіцяю.
- Ми досидимось до того, що вже не буде кого рятувати.
І в кого вона така вдалася? Аж ніяк не розсудлива, вперта. 
І ці її самобутні риси для Яніни наче бальзам на душу.
Я не віддам тобі її, мамо. Спостерігай за нами, якщо хочеш, зі свого неба.
Нас віками годували ілюзіями, байками про те, що Бог нас  любить… 
…допускає страждання. Чому? Бо Єва з’їла яблуко, яке їй фактично поклав до рота змій. Це навіть не її вина, адже вона була до болю наївною і довірливою. Наче трирічна дитина. 
Інше питання: що це за Божий сад, якщо туди легко може  прокрастись Сатаніїл і коїти там все, що забажає?
Отже, перші люди згрішили, впустили смерть. Їхній гріх передався нащадкам, а разом з гріхом придибало і страждання. Але нам століттями обіцяли, що рай відновиться. Мертві постануть з могил, грішники вічно горітимуть в пеклі.Час відмовитись від цієї утопії.
Жоден Бог не в силах створити чесного і справедливого суспільства. 
Настав час виповзти із колиски, утерти сльози і взяти на себе відповідальність.