Частина трeтя.

Та прикрість остаточно зіпсувала Луїзі настрій.
Вона гарячково вкидає речі у скриню, бо ж зараз, з хвилини на хвилину, тут має з’явитися її дорогий наречений.
Вони домовились пообідати у його батьків. Зовсім скоро Луїза стане частиною тоїсім'ї, поважної і кріпкої, найбагатшої в селі, і вкрай важливо справити позитивне враження.
- Тобі не слід хвилюватися. Мої батьки не образять тебе ні жестом, ні словом, - завзято переконував її напередодні Мирослав.
Але про владність і крутийноров його батька в селі ходили легенди, як і про те, що наживав він своє добро не зовсім чесним шляхом.
Глибоко посаджені очі її майбутнього чоловіка сьогодні блищали:
- То все від твоєї небесної вроди.
Руки тремтіли, огортаючи її тонкий стан:
- Не можу дочекатись того моменту, коли нарешті назву тебе своєю.
Зазвичай, глухий голос, дзвенів:
- Ти так само рахуєш дні до весілля?
- Рахую, - стримано підтвердила Луїза.
На своє велике подвір’я, огороджене високим парканом, Мирослав заніс її на руках.
Що це з ним? Ніколи не дозволяв собі зайвого, ніби тримав між ними дистанцію, а тут…
Мощеною доріжкою,по обидва боки якої цвіли декоративні кущі і петунії, вона крокувала наче у сні. На цілий гектар розтягнувся фруктовий сад,яблуні похилились під вагою плодів.У рівний рядок вишикувались господарські будівлі – староста масово розводив на продаж свиней і кролів, а ще йому одноосібно належав ставок – вудити рибу місцевим у ньому категорично заборонялось. 
І все в них таке доглянуте, бери та й милуйся, аледумки так плутаються і не вдається на чомусь конкретному зосередитись.
Наче це все не з нею.
Мама, Ольга Тарасівна, обережно підмітила, що вони з Мирославом дуже гарна пара.
Староста в своїй звичній, дещо зверхній манері, провів для Луїзи невелику екскурсію.
Двохповерховий цегляний будинок.
- Весь другий поверх належатиме вам.
Зашторені вікна. Мине кілька місяців і вона опиниться по той бік вікна. Що почуватиме? Відчайдушно стискатимепальцями фіранку?
- Щось вона в тебе бліда.
- Сонце голову напекло. 
Передпокій, простора вітальня, камін, по обидва боки від нього розкладені гіркоюдрова. Ступні приємно лоскоче ворсистий килим, а на столі уже з’являються страви - запечена риба, підсмажене м'ясо, овочі, салати,а на десерт млинці зі сметаною і якісь шоколадні кульки. І, звісно, вино.
- Пила коли не будь білевино?
- Ні.
- Обов’язково спробуй.
- Я взагалі-то не п'ю. 
- А ще ти зовсім не їси, - іронізує староста.
- Вибачте, я не голодна.
- Сита своєю любов’ю? – мов навіжений,регоче Мирослав, на якого, схоже, сьогодні напав дурносміх. 
- Володимир Іванович тебе дуже хвалить, -  повідомляє ОльгаТарасівна.
Від цих слів, кинутих мимохіть, опускаютьсяплечі.
Зрізаніквіти, компактні меблі.
Ти все зіпсувала.
Похмурі штори.
Ні, не все так погано.
Луїза завмерла передзастеленим ліжком.
- Я б з радістю постеріг твій сон. 
Ласий шматок і хижий звір. І якщо ролі поділені, значить, вони почали?
- Я, мабуть, піду.
- Але ти не бачила ще й половини всього.
- Давай наступного разу.
- Так, авжеж.
Спускаються сходами:
- Я хотів би насамкінець показати тобі своє улюблене місце, – і стільки живої енергії в його очах.
Тим особливим місцем виявився сирий підвал. На полицях стоять пляшки з вином.
- Тут є вина десятирічної витримки, їхній аромат…Тобі не цікаво?
Щоб не заклякнути, Луїза перебираєногами на холодній цементній підлозі. 
- Цікаво.
- Не бреши.
- Я трохи боюся такихприміщень.
- Ти боїшся мене.
А чи є сенс заперечувати?
- Чому, Луїзо?
?
- Я чимось тебе образив?
- Ні.
- Я був джентльменом.
- Так.
- Я засипаю тебе подарунками.
- Так. 
- Після весілля їх стане більше.
- Знаю.
- То в чому справа? Я тебе не приваблюю?
Вона в підземеллі, а це її кат?
- Давай повернемось нагору.
- Ми повернемось лише тоді, коли завершимо цю розмову. А завершимо ми її лише у тому разі, якщо я почую від тебе конкретні речі, що ж тебе в біса не влаштовує і що тобі ще треба.
- Я втомилася, Мирославе.
- Без мене ти звідси не вийдеш, отож доведеться відповідати.
- Не знаю!
- Зате я знаю, - він наближається ближче. – Річ у тім, що ти наскрізь гнила і невдячна хвойда. Справді думала, що я не дізнаюсь? Я знаю все про ваше хворе поріддя. Ви корчите з себе неприступних, а насправді готові віддатися за все мерехтливе і блискуче.
- Мирославе, ти п’яний. Що ти верзеш? Випусти мене звідси!
- Подивись на мене. Подивись мені у вічі і скажи, що це неправда!
- Це неправда.
Удар. Дзвінкий ляпас. 
Дурна, дурна ти, Луїзо. Ти втрапила у йогопастку. 
- Поговорімо і про вчителя.Текла, коли він викладав своюнауку?
Луїза відходить все далі, вглиб підвалу і врешті натикається на стіну. Мирослав берепляшку, відкорковує і надпиває. Пропонує те ж саме зробити і їй.
Луїза спокійно оцінює свої шанси.
- Май на увазі, що якщо не послухаєш, усе село дізнається про те, яка ти хвора сучка, а після цього вже ні один путящийчоловік тебе не візьме.
Навперемінку зі сльозами робить ковточок.
- Ще! Я збираюсь тебе сьогодні відкрити, а це справа марудна і не надто приємна для нас обох.
У той ривок вклала всюсилу, а її суджений, її наречений, навіть не похитнувся, лише трохи крові натекло, озвірів, стиснув так, що затріщали кістки, руками здавив шию, усією своєю вагою притиснув до стіни, затріщала тканина;синці зостануться, душа тепер – суцільний шрам; грубо вирвана і розтоптана в багнюці честь, важке й несвіже дихання, хаотичні рухи, біль, по краплинці розтягнений на п’ять чи десять хвилин і… кінець. Оце воно так? Що сказав би про неї Ві? Як взагалі така людина як він, може приятелювати із таким монстром, як Мирослав?
Кухарка збирала її по шматочках. Принесла теплої води і полотенце, озброївшись пінцетом повитягувала з її ніг маленькі шматочки скла, пропекла ті рани спиртом, а потім наклала зверху марлеві пов’язки. Луїза розчесала сплутане волосся, вмилась, роздяглася догола – її плаття не підлягало ремонту, і натягнула на себе запропоновані панські шати.
- Це тобі ще пощастило, - наставляла кухарка. – Краще вже так, з майбутнім чоловіком, аніж невідомо з ким попід тинню.
Не уявляла, як зможе дивитися рідним в очі. Вдома відмовчувалась, щось набрехала про те, що Мирослав вкотре розщедрився, звідси нова одіж…  Заледве дочекалася вечора. 
Мама важко дихала, Олеся зіпхнула ковдру на підлогу і скрутилась калачиком,Яніна спокійно спала. Щасливиця,вміє лишатися непомітною, тоді як вона, Луїза, з дванадцяти років страждає від тих липких поглядів! О, як же Луїза їй заздрила!
Яніна ніколи не зазнає того жахіття, яке зазнала вона, а, особливо, якщо і далі вдаватиме з себе нечупару-хлопчика.
За всіма тими глибоко особистими перипетіями родина Коновальських не надто переймалася громадським життям, а воно вирувало як ніколи. 
Громаду збурила чутка: Поліна, та руда відьма-пройдисвітка Поліна, прийняла до себе чоловіка. Без вінчання, без церемоній. Прибулець звавсяДмитром і мав, як виявилося, один особливий дар: умів навертати у свою віру людей, ненав’язливо переконувати, ба навіть зачаровувати.Сам вельмишановний староста підпав під його вплив і надалі озивався про Дмитра Васильовича, як про дуже неординарну цілеспрямовану особистість.А ще прибулець виявився умілим гончарем і з під його рук виходила ціла купа функціональнихречей: посуд, глечики, кухлі, декоративніпредмети…
Щонеділібіля йоголотка незмінно вишиковувалась черга. Прибулецьбув завждипривітним, людидо нього тягнулись і поступово він набув такої пошани і авторитету, наче зроду у тому селі жив.
Яніну, у супроводі Петра, вже звично відіслали торгувати молоком і сметаною, і звично, та торгівля в неї не ладилась. Корову тримали майже у кожному дворі, конкуренція на базарі була скаженою і це при тому, що конкурувати зі статними гомінкими пишногрудими молодицями для сором’язливої Яніни виявилось непосильною задачею. Її – похмуру і мовчазну обминали, і йшли собі до іншої, ідентичної ятки. Здавали нерви. Пітніли долоні. Базарний гомін перетворювався на якусь розхристану, не підвладну логіці какофонію. Верещали діти. Кректали бабці. Продавці відчайдушнозаймалися саморекламою.
Страшно. Душно. Батько знову кричатиме, якщо припруться (знову) з тим молоком додому.
Ольга Тарасівна, жінка старости, наче над нею зжалилася – набрала усього потроху і навідріз відмовилася брати здачу.
- Все-таки ми з тобою майбутні родичі, - резюмувала.
«З такими родичами і ворогів не треба», подумала Яніна і відразу ж себе осмикнула. Що це з нею? Такі безапеляційні речі, зазвичай, говорить батько, розпорошуючи своє презирство направо й наліво. Невже й вона туди ж?
Люди розходяться, виручки майже нуль.
- Батько просив щось купити Луїзі – кави, цукерок, а то вона геть невесела.
- Ага, - цідить крізь зуби Яніна.
- Я вже узяв у тітки Оксани меліси, а Олеся дуже просила якесь пахуче тверде мило.
Дід Матвій на прізвисько Активіствраз нашорошує вуха.
- Вибирайте. Будь яке. Є малинове. Є навіть з запахом жасмину.
- Іди, вибирай, - підштовхує брата Яніна, паралельно вручаючи йому всі їхні гроші.
Кого хвилює, що вона хоче?
Аж тут її увагу привертають двоє чоловіків, які про щось жваво бесідують, активно жестикулюють, не надто переймаючись тим, що відбувається навколо. З лиця одного не сходить усмішка, ні, навіть не усмішка – самовпевнена гримаса, інший – виглядає схвильованим і явно не погоджується з точкою зору свого друга. Худорлявий, невисокий, відводить погляд убік і кривить губи, стискує кулаки, а градус тої напруги зростає з кожною секундою.
- Не дури! – раптом кричить Мирослав. – На нас вже вирячиласьїї сестра!
Наступної миті і сам Володимир Іванович зиркає в її бік. Яніна перелякано розпихаєтовар по торбах. Одна з пляшок зрадливо вислизає з рук. Дівчина нахиляється, щоб її дістати і тут:
- По чім молоко?
Пробекала ціну.
- Свіже?
- Аякже.
Ось чому їй ніколи не досягти успіхівна цьому поприщі! Терпець – не її чеснота, а люб’язність і поготів.
- Я беру. І сметани візьму.
У нього такийприємний тембр голосу. Немов огортає, наповнює.
- Ти сестричка Луїзи, вірно?
Яніна киває.
- Небагатослівна.
Якщо він зараз повідає, що вони з Луїзою геть не схожі,цей нестерпний деньнабуде свого логічного кінця.
- Пийте на здоров’я! – поспішно вручає ученому мужупокупку.
Володимир Іванович похмурніє і вже відходячи від неї бурмоче: «І так допився до ручки».
Запізно Яніна розуміє, що це бувшанс із ним поговорити. Розповісти про своє бажання навчатись (наче це щось суттєво змінить). Зганьбитись врешті-решт, бо така шанована людина як він, наврядче захоче слухати її несміливі белькотання. 
Повз неї проходить тітка Надія, яка здавна торгує породистими собаками. От і зараз з корзини, яку несе, виглядають дві пухнасті мордочки.
Яніна зітхає ще дужче.
А наступного ранку відбувається ось що: біля їхнього двору зупиняється розкішна підвода, запряжена бравими чорними кіньми.
- Це Мирослав, - репетує Олеся, мало не випадаючи із вікна.
Луїза помітно напружується, але все ж таки шкутильгає йому назустріч.Батько тим часом уже вітає свого майбутнього зятя і допомагає тому вносити в хату барвисті пакунки. Яніна з Олесею обережно влаштовують матір на лаві.
Мирослав стабільно випромінює впевненість і спокій. Яніна ж не зводить очей зі своєї тремтячої сестри.
Подарунки. З якого приводу? Просто так. 
Мамі – цілюща настойка на основі п’яти чи шести трав.
Батьку – шкіряні лискучі чоботи.
- Таким чоботам не буде ні віку ні зносу.
Олесі – маленьке сіамське кошеня.
- Ой, а яке воно гарне!
Яніні – красиву літню сукенку і блокнот у неймовірній рожевій обкладинці.
- Щоби зводила дебет з кредитом.
А своїй дорогій нареченій – набір срібних прикрас з аметистовим камінням.
- Одягнеш на весілля.
Реакція Луїзи показова – кисло посміхнувшись, відкладає дарунок убік.
Про Петра звично забули, та це й не дивно – брат був ще гіршою невидимкою, аніж Яніна.
Таки дочекавшись слушного моменту:
- Що він тобі зробив?
Сестра зробилася біла як молоко:
- Відчепись!
- І ти залишиш це просто так?
- Зовсім дурна чи прикидаєшся?
Перегодя:
- Яніно, не лізь у моє життя. Радій.
- Чому?
- Ну, хоча б, своєму новому платтю.
- Батько нікому б не дозволив тебе скривдити. Розкажи йому!
- Таки дурна, - невесело підсумовує Луїза.
- А знаєш, твоє мовчання ще вилізе боком. Мирослав явно задумав лихе.
- Не смій роззявляти рота!
Стерпіти таке Яніна не могла – схопила блокнот і плаття та й подалася з хати. За десять хвилин уже сиділа в Уляни вдома.
- Ти ба, трикотажне. А це нічого, що відкриває груди?
- Поїдеш у ньому в місто. 
- Хоч би блокнот собі лишила.Ну, добре. Схожу покажусь мамі. 
Яніна знічев’я розглядає кімнату: на підвіконні – якась квіткова розсада, на столі – чахлий хлорофітум та ще кілька маленьких вазонів з фіалками. Ага, книжкова полиця. Хто б сумнівався: романтичні історії, довідники з квітникарства – всіляка ахінея. Ітут помічає криваво-червонуброшуру під назвою: «Твоє нове і вільне життя без Бога». Очі вихоплюють рядок: «Бог проповідує вбивства, які демонструють його міць і славу».
- Мама у захваті. Скільки за все це хочеш?
Яніна назвала суму.
- Ти справді оце читаєш? – запиталась в Уляни.
- Це нам Іларіонів вітчим приніс. Ну, щоб просвітлювались, бо зовсім негоже бути слухняним стадом. Так він сказав.
- А можна й мені почитати?
- Забирай. Хоча, ні. Ліпше сходи до Іларіона, тобі видадуть інший примірник, бо ми вже звикли читати цю книжку всією сім’єю. 
- Ще чого!
Сектанти якісь. Антирелігійні фанатики, а втім,Яніна теж до релігії ставилась прохолодно. У них в селі навіть священика не було і щоб похрестити дитину чи обвінчати пару доводилось викликати батюшку із сусіднього села. А той був знатним ненажерою, а окрім того, любив гарненькопотріпати людям нерви.
Яніна пробувала молитись за маму, але ж зрозуміло, що ті молитви не проб’ють сталевого неба. Бог, навіть якщо він існує, чхати хотів на їхні дрібні і великі проблеми.
Отож, Яніна подалася у геть зворотному напрямку.
Занедбаний двір зустрів неприродною тишею. Не гавкали собаки. Крокувала, приминаючи нескошену траву. Старі похнюплені будівлі. А,може, це і є хата? Крізь брудну шибку нереально що не будь розгледіти. Може,щось переплутала? Наче ні.
Постукала. Раз, вдруге. Стало лячно. Аж ось звідкись почувся стогін. Скавчання. Нерозбірлива лайка.
Виглянула пом’ята господиня:
- Чого тобі?
Яніна сказала.
- Немає зараз.
- Як немає? Ви ж щотижня торгуєте цуценятами.
- Розібрали. 
Яніна недовірливо роззирнулась.
- А де ваші собаки?
- Ти іди звідси по добру по здорову, - недобре зиркнула на неї хазяйка. – І не смій тут нічого винюхувати.
- Я взагалі то…
Дверима знатно грюкнули.
Небо, невпинно, невблаганно, зафарбовувалось в червоне. Може, прокинутись? Хоча б спробувати роздерти очі? 
Чорт, не криючись, поважно сидів на печі. Цього разу Яніна як слід його роздивилась.. 
Копитця, виявляється, були лише на скручених веретеном ногах. Руки – напрочуд рухомі, із пальцями і довгими гострими кігтями, до болю нагадували людські. Загалом, верхні і нижні кінцівки, а також морду, покривала густа доглянута блискуча чорна шерсть, із вкрапленнями, чи то пак відблисками червоного. Сам тулуб надійно обгорнутий золотистою тканиною, яка напрочуд добре відтіняє природну смаглявість господаря. Роги – один в один немов козлячі. Очі… Ні, таких очей вона ніде не бачила. Саме ці очі, в основному, сіяли жах. Овальні. Чорні. Без зіниць, взагалі без нічого… З багряними відблисками, гіпнотичними вихрами в бездонній глибини… У них, як у дзеркалі, відбивалась уся кімната.І звужувалась, розплющувалась, розширювалась знову…
 Яніна гойдала на руках свою маму. Остання наче зовсім не мала ваги, а була сплетена із самого повітря.
- Спитай у неї, що хочеш, - тріскучим голосом підказав чорт.
- Вже скоро, - збагнула Яніна.
Мама лише кивнула, підтверджуючи здогади.
- Не бійся. Я залишаю тобі у спадок свою пам'ять. 
Нізвідки матеріалізувалась Луїза.
- Тепер моя черга.
- Ти змарнувала шанс, - повідомив чорт. – Відійди. Не заважай сестрі.
Луїза часу не гаяла:
- Чи буду я з Ві?
Мама хитнула головою.
- Ваші долі ніяк не перетинаються.
Яніна зітхнула. Її сестра – клінічна ідіотка. Терпить знущання одного, мріє про іншого…
- Я залишаю тобі у спадок намисто.
Наступною підпливла Олеся і мама довго гладила найменшу доньку по голівці.
Врешті тихо сказала:
- А тебе я заберу з собою.
І полетіла в тартари.
Яніна виходить із хати і бачить, що увесь їхній двір усіяний трупами –  просто у неї на очах дохнуть, скавчать і захлинаються у сірому слизі собаки.
Дні потекли більш розмірено. 
Кожна година відбивалася болем у скронях і водночас Марія сумно спостерігала за тим, як поступово віддаляється, наче відгороджується від неїдонька. От і зараз кудись збирається, поспішає.
- Яніно, приділи мені хвильку.
- Що таке, мамо?
- Під покривалами, у шафі, лежать мої зошити. Принеси їх.
Яніна виконала прохання.
- Давно хотіла тобі віддати. Сюди я записувала усі свої радощі і печалі. Прочитаєш, коли мене не стане.
Яніна, як завше, той біль проковтнула.
- І не треба це так сприймати.
- Як?
- Ти подумай про те, що там, на небі, у тебе з’явиться своя людина.
- От тільки ніякого неба не існує і мені не чотири роки.
А сама кліщем вчепилась у неню.
- Я доведу, що існує.
- Зможеш?
- Така ж критична, як і твій батько. Все, іди, не потурбую.
Яніна швидко вибігає з кімнати. 
Через хвилину повертається.
- Я залишаю тебе за старшу. Приглянеш за сестрами, допомагатимеш брату. Пообіцяй, що влаштуєш його долю.
- Мамо, я не клей, щоб їх склеїти.
- Вони ще цього не знають, але ти все, що у них є.
Тітка Поліна, вірогідно, чимось смачнимпригощала, але Яніна зовсім не відчувала смаку.
- Шкода вашу маму, безмежно шкода.
Монотонно цокає годинник.
- Ну, добре, що ти там хотіла? Книгу?
- Так.
Поліна вийшла з кімнати, а повернулася з трьома примірниками «Вільного життя».
- Роздаси ще й сусідам.
- Як гадаєте,я знайду в цьому втіху?
- Втіху? Ні. Основу для роздумів – неодмінно. А ось і Іларіон. Синку, до тебе Яніна прийшла.
- Давно тебе не бачив. Як життя?
- Не знаю. А в тебе як?
Втекли на задній двір. З яких це пір Іларіон від неї вищий? 
Хтозна що.
- Вітчим навчає ремеслу, цілими днями пропадаю в майстерні. Але ж тобі це не цікаво, вірно?
- Якийсь підозрілий у тебе вітчим.
Мовчання.
- У вас там секта чи що?
- Так, якщо слово«секта» є синонімом справжньої родини.
Переборщила!
- Може, я до вас теж приєднаюсь. Ось, взяла у твоєї мами книги.
- Вітчим – надзвичайна людина. Добра, освічена. Він прибув до нас із великого міста.
- У цьому великому місті так погано?
- У нього є місія.
- Гаразд. Давай змінимо тему. Допоможеш мені у однійсправі?
Бунт на кораблі. Яніна навідріз відмовляється йти на базар.Обумовлює тим, що у неї все рівно нічого не беруть – не вдалася лицем. Батько, скрегочучи зубами, вирушає на ринок разом з Петром.
- Не подобається мені це все, - ділиться з нею Іларіон, коли вони нишком, чужими городами, впевнено пробираються до своєї цілі.
- А раптом,сьогодні, не пішла на базар?
- Вона там постійно стовбичить.
Хвіртка скрипить. Трава подекуди уже досягає колін, але до хати стежка протоптана.
- Кругом одне запустіння, - коментує Іларіон. – Твоя собачниця ще та п’яничка. 
Крадучись попід хатою, досягають дверей. Яніна про всяк випадок стукає. Ніяких звуків, окрім ледь вловимого скавуління. І щось смердить.
Береться за ручку. Зачинено, ясний пень. Дістає камінець і жбурляє його у вікно.
- Ти що,здуріла?
- Ліпше б я тебе взагалі не брала. Заховайся, будь ласка,так, щоб тебез вулиці не було видно.
Шок!
Сморід лоскоче ніздрі і проникає в пори. Фекалії, рої мух? Безлад, гори пляшок? Антисанітарія? Ні, це не найгірше. Найгірше – тварини, доведені до напів голодної смерті.
Дорослі особини й цуценята. Усі сидять по клітках. Без води і їжі, боки позападали, в очах – дивне розуміння того, що не за горами їхня смерть. Яніна нарахувала дванадцять дорослих особин і шістнадцять цуценят.
Дорога назад.
Боязким і до болю правильним – ось таким став Іларіон. Він наче копіює Петра і хоча вона, безумовно, любить брата, але пробачити Іларіону байдужість, пригинатись, слабшати під тиском життя… 
Ніколи.
- Яніно…
Яніна роздратовано дивиться на свого друга. Стоїть як вкопаний, наче язик проковтнув.І тут до неї доходить. Люди. Чому у них на подвір’ї чужі люди?