Дивнe-прeдивнe

Частина друга.

Так минув рік.
Яніні додалося роботи. Петру вона допомагала порати коней, а також у пришвидшеному темпі вчилася доїти корову, адже мама заслабла настільки, що уже не могла цього робити. 
Їхня мама. Окрема тема. Болісна тема. 
Тема, яка зайвий раз не порушується. 
Ізмедициною ще гірша ситуація, аніж з освітою – ані путніх ліків, ані зубника, ані хірурга. Більшість людей займалися самолікуванням, влітку збирали такі-сякі трави, причому одною й тою самою травою можна було і применшити біль, і побороти гарячку ще й наробити компресів на ниючу спину. Так звані комплексні ліки.
Люди вмирали, цвинтар ріс. Пологи приймала баба-повитуха Ярославівна, яка нібито, до війни, цілих три роки пропрацювала акушеркою. Була у Ярославівни донька, якій баба поступово передаваласвої знання і вміння. З часом, бабина досить вузька спеціалізація дещо розширилась і Ярославівна могла вже смілорозколупати болючий нарив, вицідивши звідти достобіса гною; порадити, що робити, якщо заклало вухо, а також зварити чудодійного настою, завдяки якому нібито поверталась втрачена чоловіча сила.
На лікувальних травах зналася йПоліна, мати Іларіона, а також вміла робити кориснізамовляння – декому навіть допомагало, інші жі на поріг її не пускали, підозрюючи, що вона сама тіхворобинасилає, а потім дере з людейгроші. Загалом, Поліну вважали ще тою шарлатанкою, але поважали, бо ясним розумом світилися її сині очі, а руде, аж з червоними відблисками волосся, декого відверто лякало.
Звертались до неї у крайніх випадках, коли життя вже висіло на волоскові і допомоги попросив би не те, що у відьми, а у самого Сатаніїла.
- Ваша мамця щось собі там придумала і ніяк не хоче йти на поправку, - бідкалась Ярославівна. – Білокрів’я у неї, ох, підозрюю, білокрів’я. 
Що робити?
- Їсти і пити усе червоне – овочі, соки, м'ясо в сирому виді.
Через два місяці:
- Та поки ж вона лежатиме?! Виведіть її у тіньок на свіже повітря!
Через тиждень:
- Признавайтесь: хто зіпсував мамці настрій? Чому така бліда й невесела?
Щоразу за свої послуги бабця брала відро картоплі. Олексій врешті не витримав і вирішив поставити крапку на тому «лікуванні». Яніна не повірила своїм очам, коли наступного дня він привів до оселі Поліну. Статну, похмуру, гарну. Дітей без церемоній вигнали з хати. Поліна пробула біля матері близько години і пішла, не проронившині слова. Від батька якихось коментарів було годі чекати, отож трішечки потерпіли і обсіли ту неньку немов курчата.
Марія, звісно, посміхалась і бадьорилась, втішаючикожну з дівчаток по черзі, а під стелею якийсь дідько повісив сокиру і тепер вони розуміли – та сокира можещомитізірватись і наробити великого лиха. А поки що, можна іще заспокоїтись її ніжним доторком, загорнутися в її теплу любов, наче в м’яке, кашемірове покривало.
Та любов існуватиме незалежно від простору й часу. Незалежно від того, що вони втрьох накоять.
Двоє підлітків, прямуючи через людські огороди, взяли напрямок на пишний темно-зеленийпідлісок.Оминули зарослі кропиви і ступили на красиву квітучугалявину, яку стерегли сосни.
Це місце було немов створене для того, аби швидко вийняти з себе колючки-ворсинки болю. Подалі від людських очей і без анестезії. Напівморок, вогко, монотонно дзижчать комарі та час від часу перегукуються пташки. І навіть з неба тебе не видко. Ідеальний сховок.
- Ваша мама не жилець на цьому світі. 
Хіба ж можна таке казати?Нехай забере ці слова назад. Нехай подрібнить їх, змішає зі слиною і виплюне назовні… може тоді, вони стануть не такими болючими. Втратять вагу.
Хапнути повітря і закричати?
Спробувала, раз-вдруге – у горлі щось неприємно булькнуло,у грудях запекло і врешті-решт зайшлась такими риданнями, що навіть Іларіон злякався.
Хіба ж можна… казати?!
Могла б і не виходити з цього лісу. Тут – гарно, там – страшно із кожним прожитим днем стає все страшніше.
- Як нам усе те витерпіти? Як нам з цим жити?
Невже сказала це вголос? Яка ж дурна!
Хлопчинастарався знайти адекватну відповідь, морщив високого, материнського, лоба, відводив очі, які наполегливо й боягузливо плавали в шурхотливій зелені…
«Не розуміє, не уявляє мого горя», здогадалась Яніна.
Зрештою пропищав – тонко і тихо:
- З тобою зостануться сестри.
- Я собі дати ради не можу. 
- Ти – сильна.
- А в тебе здорова квітуча мати.
- Чим я можу тобі допомогти?
- Обійдусь без дурного втішання.
От тепер виглядає ображеним.
- Чого тоді кликала?
- Не знаю. 
От якби зникнути, загубитися. Не вертатися. 
Її потроху вбиває власна безпомічність і те, що треба чекати… смерті рідної мами. Прислухатись, чи не останній, бува, це подих? Поверхневий, уривчастий. Чи дихає вона взагалі? Озиратись, бо смерть у кожному русі, кожному слові. Смерть уособлює маму. Чи може навпаки? Як би там не було, смерть відтяла половину хати, і більшу частину думок, і добру дещицю здорового глузду. Наразі, смерть у їхньому домі повноправна господиня і цілком природно, що в Яніниопускаються руки. 
Двом господиням у хаті не бути.
Наступної осені планувалось Луїзине весілля і наскільки Яніна могла зрозуміти, у Петра з’являвся цілкомреальний шанс влаштувати своєособисте життя.Планувалось продати Луїзин викуп, щоби добудувати до хати сяку-таку веранду, де могли би оселитись молодята на весь весняно-літній період. А взимку, доведеться усім варитись у двох кімнатах. Звісно, такі перспективи не те щоб радували Яніну, але Петро все ж заслуговує на свою частинку щастя. Він хороший, роботящий, не пиячить. От тільки, де йому знайти ту наречену?
Цілу годину перебирали з Уляноюпідходящі кандидатури і все одно не дійшли до якогось спільного знаменника. От біда: дівка повинна бути серйозною, розважливою, але з хорошим почуттям гумору і вкрай стійкими нервами, бо лише маючи такі якості, можнавитримати їхню сімейку. Ще та дівка із задоволенням мала порати хазяйство, а ще немозолити зайвий разочі.
- Коротше, нам потрібна слухняна рабиня, - підсміюється з неї Уляна.
- Ні, ні, послухай… - обличчя освітлює Думка.-Я зможу тебе гнобити вже на законних умовах. Сваритиму, якщо погано підмітатимеш двір. А якщо, не дай Боже, у тебе згорять пиріжки, я тебе, чесне слово, зо світа зживу.
Уляна, ображено, крутить пальцем біля скроні.
- Скажена. Я ліпше вмру. І мені тринадцять, якщо ти не помітила.
- Нічого, через два роки зіграємо весілля.
- Не для того я спину гну у самого Володимира Івановича, - гордо піднявши голову, відказує ця дурепа. 
Навчання, навчання, навчання… Ось навіть подруга тепер інакшепроводить дозвілля – насадила у хаті квіточок, зачитуєтьсяжіночими романами.
Лицарі, герцоги, лорди. Вишукані розмови, поцілунки, а ще дивні й невідані у наших краях речі – компліменти: ваші очі немов зорі, світанки, перли. Тьху. Яніна довго плювалась, коли читала ту писанину вперше: брехливу казочку, яка не має жодних дотиків чи посилань з реальністю. А ще тому, що головною героїнею виявилась така собі Луїза. Красива інфантильна дурепа, яку незліченну кількість разів могли вбити і стільки ж, якщо не більше, зґвалтувати. Але врешті-решт вона таки віднайшла своє щастя -пристрасно віддалась першому-ліпшому воїну, який, за щасливим збігом обставин виявився принцем-утікачем маленької, але багатої країни і дуже вчасно там почали відбуватися бунти, короля-вітчима стратили на центральній площі, принца коронували, Луїза відбулась як найдобріша в історії тої країни королева і вони вдвох наплодили бозна скільки вродливихдіточок.
Логічний висновок: жінка це не що інше, як мішок з кістками, але чим гарніший мішок, тим більше шансів, що до неї ставитимуться як до людини, себто помістять в золочену клітку, аби тішити себелюбство і милувати око, а ночами… Спершу Яніна просто перегортала сторінки, ті речі описувались так… натурально. Але потім пересилила себе, вирішивши ознайомитись із тою темною, можна сказати навіть мутною стороною дорослого життя. Про всяк випадок. Раптом пригодиться.
- Не підпускай його близько, - вже потім, всезнаюча і досвідчена, наставляла вона Уляну перед самим першим уроком із Володимиром Івановичем. – І ні в якому разі не дозволяй йому до себе торкатися. Якщо торкнеться, навіть ненароком, жди біди.
- Якої в дідька біди? – похмуро цікавиться Уляна.
- Щось спалахне. Між вами. Двома.
- Яка дурня! Хати спалахують, скирти соломи, суха трава…
- Ти що гадаєш, я це вигадала? На, читай!
Благенька книжка, потерта обкладинка. Він зачарований нею, вона переможно посміхається – щаслива власниця чудових рівнихзубів. За такі зуби Яніна не роздумуючи, продала би пів свого села.
- Ти прекрасно знаєш, що я не вмію читати, - репетує Уляна.
Читати вона навчилася за два місяці. Ще за два поглинула три жіночі історії, які зворушили її до глибини душі. Зворушили, розбурхали, перевернули весь її світ і змусили серйозно переосмислити деякі речі.
- Ось чому нам конче потрібно оселитися в місті. Місцеві хлопці такі… приземлені, грубі, не кажучи вже про те, що з ними ми усе життя пробідуємо – ні пишних суконь, ні пухових перин. Тоді як в місті усе підпорядковано почуттям.
- Ти що, дурна? Ці книги старіші за наших з тобою батьків.
- Рано чи пізно мені посміхнеться фортуна і я потраплю на бал.
- Ох, і коли вже той вчитель прилаштує твої мізки на якесь певне годящемісце!
Навчання не коштувало майженічого її заможним батькам(заможні шанують заможних). Гриби, варення, свіжі ягоди, а останнім часом і спиртові наливочки, які пані Оксана носила вченому мужу, той завжди приймав із вдячною посмішкою. Біля хати він тримав невеличку грядку і вирощував на ній, ви не повірите, тютюн. Саме цей тютюн протягом усього літа Уляні доводилось рятувати від настирливих бур’янів, двічі чи тричі пасинкувати, а потім збирати нехитрий врожай. Прибирала вона і в хаті: мила вікна, підлогу, обмітала павутину. 
Жив сільський вчитель скромно, навіть аскетично, без усіляких панських викрутасів.Крихітна веранда, вузький коридор, навчальна кімната: дві однакові парти, чотири стільці, різьблений дерев’яний комод, у якому зберігалося канцелярське приладдя: зошит до зошита, ручка до ручки – все складено акуратно. На стіні – дошка для написання значущих фраз. Як же вона познущалася з тої дошки, малюючи свої першікаракулі-ієрогліфи!
- Що таке ієрогліфи? – жваво вхопилась Яніна за незнайоме слово.
Уляна помекала, побекала, та так і не сказала.
Заняття тривали рівно годину. Це були приватні уроки за деякими незначними виключеннями. Двічі Уляна займалася зіншими дівчатами, які наполегливо корчили із себе світських дам і елегантних леді, осяяних і піднесених до небес своїм неймовірним розумом (почерпнуто з книги), а насправді були ще тупішими за її баранів.Читали з помилками, затиналися, мололи несусвітні дурниці.
До речі, про книги. Їх, Володимир Іванович не роздавав направо і наліво. Ото що прочитаєш у нього, те собі й маєш. Ставився він до книг дуже шанобливо і постійно кричав на тих ідіотів, які умудрялися його книги бруднити, приміром, зоставляючи на них свої в’язкі зелені шмарклі. А якщо ненароком порвеш сторінку – змусить за власний кошткупити. А ще у вчителя була кімната, в якій ті книги зберігалися і куди нікому не було доступу.
 А ще Володимиру Івановичу всього тридцять шість років, він не набагато старший за твого брата, але ж яка між ними разюча різниця!Він завжди охайний, чисто одягнений, а ще від нього приємно пахне. І він так докладно й цікаво усе те розповідає, так щиро, і смішно, і гарно… Хоча іноді переп’є маминих кріпких наливок і тоді від нього так штирить… Господи, Яніно, я така рада. Мені так подобається те навчання.
Слухати ті захопливі оди-співи Яніні стало немилосердно тяжко.
 Скільки разів Уляна пропонувала замовити за неї словечко, стільки ж разів Яніна її від того відмовляла. Подруга й гадки не мала, як це – мати такого батька. Не просто суворого чи деспотичного, а простонавіженогоу тих своїх переконаннях, готового за них і битися, йне спати, і дітей із хати виганяти.
Дізнавшись, що вона пішла наперекір, дістанеться усім і в першу чергу вчителеві – сорому вовік не оберешся.
Остання сутичка, яка безпосередньо стосувалася тої теми, відбулася кілька місяців тому.
Яніні звично діставалась уся найгірша робота і в принципі вона могла те стерпіти, але саме в той день їїтерпіння далосерйозну тріщину.
Нещадно смалило сонце. Луїза, як завше, прокинулась о пів на восьму, годинку покрутилась на кухні, а о дев’ятій вже збиралась йти на річку разом зі своїми гомінкими подругами.Яніна з п’ятоїранку порала хазяйство, батько з Петром пропадали на сінокосі, мама заледве здоїла корову і подибала до хати, Олеся снувала біля курей із палицею в руках – її внадився бити чорно-рябий півень.
Яніна ненавиділа коней, саме тому що їх любив батько інавпаки – обожнювала собак, частково тому, що батько їх уважав без малого даремними істотами, а частково за вірність, приховану силу і всепоглинаюче розуміння.
Батько із братом повернулись додому – утомлені, злі й голодні. Посушливе літо перетворилозеленіпасовища без малогонапустелю, як наслідок – ще хоча б місяць без дощу і взимку можнабуде спокійно лягати і годуватихудобу власними кістьми.
Батьківський погляд уп’явсь у Яніну:
- Хоч би не згинути, доки наша Янінка витає у хмарах.
Янінадемонстративно пожбурилаложку.
 Усі притихли.
– І хто тебе заміж візьме, Яніно?
Вона щось ляпнула про те, що чхати на те заміжжя хотіла.
Олексій ураз посуворішав.
- Чи поважаєш ти батьківське слово, а чи для тебе давно не існує ніяких авторитетів?
- Поважаю.
- Я хочу дати тобі пораду. Важливу. Безцінну. Від того, як ти її усвідомиш, залежить уся твоя подальша доля. Меніговорити?
Кивнула.
- Усе, що ти, персонально ти, маєш у цьому житті робити це: їжа, діти, постіль, так щоб твій чоловік не задивлявся на інших. Це дуже прості і не надто вигадливі речі. Зрозуміла?
Ні. Натягнулась немов струна. Закипіла. 
- Хтиві чоловіки завжди задивлятимуться на інших. Чого ти цьомуне учиш своїхдоньок?
- Із книжок начиталась?
- Звичайна спостережливість.
- І багато ти так спостерігала?
- Достатньо.
- Не поділишся?
Яніна міркує якусь хвилю.
- Луїза, якій та наука потрібна наче мені теляча шкура, незабаром отримає вчену ступінь. А Яніна до скону слухатиме твоїсебто мудрі повчання. 
- Продовжуй.
- Я… я хочу вчитися, батьку. І це не примха. 
- Нехай Луїза тебе чомусь навчить.
- Етикету? Вишивці гладдю?
- Вище своєї голови все одно не стрибнеш. Провчися ти кілька зим і що далі? Що далі?
- Може, якби ти спитав, що я хочу вивчати…
- Це не для тебе, - розмовасама по собі затихає.
Яніна готується до сну. Мама уже поринула в неспокійну дрімоту, Олеся загралась надворі зі своїми однолітками, а під Луїзиним ліжком притаївся чорт. 
Волохатий, з копитами, а замість очей дві червоні жарини.
Волоски на руках піднялися сторчма, вздовж спиникурсує холодна липкахвиля. 
Якщо спробує підвестися чорт ураз змінить позу. Не для того рогатий пробрався у їхнюхату, аби тільки за нимиспостерігати.
До кімнати вбігає Луїза і прямує до свого ліжка. Під подушкою в неї книжка, ні, це не книжка, це конспекти зі школи. Луїза сідає на ліжко й спокійно гортаючи зошит, ворушить губами. А, буває, заплющить очі і аж примружиться – наче щось приємне згадає.
Яніну аж розпирає від цікавості. От якби підійти і заглянути у той зошит, але ж чорт…
Хоча рогатому теж неабияк цікаво.
Невмілийдитячий почерк, літери похнюпились вліво…
Людина повна всякої скверни, а, особливо, жінка. 
Бог спершу створив чоловіка, а потім жінку – для його, чоловікової, втіхи.
Жінка створена із зіпсованого матеріалу і тричі обпльована чортом – недолуге створіння.
Жінка спокусила рогатого чорта, той злигався із нею і так народилася перша у світі дитина.
Її лоно нечисте ще з Єви, тому будь-який чоловік має повне право ввійти в нього і відплатити праматері за той, перший гріх.Яніні стало такзле, що аж потемніло в очах. Десь поруч вдоволено гикав чорт, а Луїза перегорнула ще кілька сторінок і помацала пальцями сховок, якийсь там скарб, у власноруч склеєному конверті. Ґудзик. Звичайний коричневий ґудзик. Вона його вертіла і так і сяк і навіть притискала до своїх губ. Потім знайшла десь нитку і почепилайого на шию. 
Хтось розсипавстекло, там, де починався підлісок. Луїзашвидко по ньому бігла, не розбираючи дороги, і її гарні ступні ураз зробилисьяскраво-червоними.Яніна ж навпаки –  летіла,не торкаючись землі, і таким чином слідувала за сестрою.
Аж ось сестра зупинилась і повернуласьдо неї. Взамін очей – чорні вуглини.
Вранці, Яніна усвідомила, що захворіла і річ навітьне в тому, що під собою воназнайшла калюжу крові і вони з мамою весь день поповнювали запаси гігієнічних прокладок – нашивали їх із підручної тканини, а кров ота лилася цілий тиждень й Яніні так це остогидло, що вонанавіть не виходила з дому.
Річ була у ледь помітних змінах.
Той дивний сон безповоротно йостаточно відгородив її від дитинства. Тяжкого, невеселого, але дитинства.
Із того дня Яніна почала замотувати собі груди – помітивши, що ті ростуть і випинаються, – замотувала ще тугіше. Волосся на свята просила стригти коротко, а в дзеркало дивилась лиш мигцем і зрідка – коли виходила з дому.
Щось її гризло-гризло і врешті таки вихлюпнулось назовні.
- Покажи мені свої зошити, - якось попросилаУляну.
- З якого це дива?
- Хочу дещо перевірити.
- Ти сама не своя стала.
- Багато роботи, нічого не встигаю.
- Раніше роботи було не менше, але ми нормально говорили. Навіть Іларіон помітив…
- Що помітив?
- Що ти дивна стала.
- Мені потрібен хоча б один твій зошит. 
Уляна спохмурніла, повела плечима, збігала додому і принесла цілу купу зошитів.
Яніна і сама не знала, щошукає. Якісь сліди, ознаки того, що Володимир Іванович учить панських дітей якомусь… бруду? Але все так чинно і ясно – не можливо до чогось присікатись. 
Письмо, суспільне життя, квітникарство, культура спілкування – все поверхнево й вторинно.
- Про Бога вчитель щось розповідає?
У подружки потихеньку здають нерви.
- Наша сім'я не вірить в Бога, а Володимир Івановичзовсім не та людина, щоб комусь щось нав’язувати.
Добре, зайдімо з іншого боку.
- А про стосунки між жінками і чоловіками говорив що-небудь?
Уляна розпливається в усмішці.
- Так би відразу й сказала, щотебе цікавить і зовсім необов’язково було переривати мої зошити.
Отож, Володимир Іванович був ярим противником того, що дівчаток так рано видають заміж і ті не встигають навіть як слід дозріти. Погоджувався з тим, що дівочу невинність потрібно берегти і шанувати, що жінка з давніх-давен була берегинею роду і що, після війни вижити жінці стало набагато важче. Що, нібито до війни, жінки нарівні з чоловіками ходили на оплачувану роботу і навіть виходити заміж їм було необов’язково, а народжувати дітей тим паче.
Під Луїзиним ліжком, там, де у її божевільному сні сидів чорт, стояло дві скрині. Одна – велика, містила в собі їїпридане – нічні сорочки, постільне, полотенця, вишиті рушники і картини… Інша – значно менша, замикалась на ключ і берегла всяке цінне і сокровенне– сережки і персні з ринку, дорогий шампунь, спеціально виписаний для неї з міста, натуральний крем для лиця, подарований Мирославом на минулому тижні та ще достобіса всіляких дурниць, серед яких окрему і вагому нішу складали її навчальні конспекти. Ключ від меншої скрині сестриця носила на шиї. 
Не здирати ж його із неї, затіявши бійку!
Декілька днів Яніна ходила в тяжкій задумі. Ідею підкинула їй Олеся.
- А можна мені надушитись твоїми парфумами? – обережно й улесливо запиталась вона в Луїзи.
- Авжеж, сестричко, мені для тебе нічого не шкода.
Яніна вистраждала ще пару днів, до дрібниць продумала план і взялась обкручувати Олесю.
- Рятуй, сестрице. Питання життя і смерті.
Що за питання?
- Луїза забрала у мене книгу. Я так хочу її повернути.
- То попроси у неї.
- Вона не поверне, тишком взяла і заховала собі в скриню. Уявляєш?
- То давай я попрошу.
- Ні, ми разом мусимо її перехитрити.
Яким чином?
Усе склалося якнайліпше: Луїза збиралась на побачення з Мирославом, а то дуже серйозна штука. Потрібно і щічки підрум’янити, і волосся підібрати так, щоб красиво виділялась шия, не кажучи вже про вибір плаття й черевичків до нього.
Яніна з ранку не знаходила спокою. Заглянула до кімнати – творчий хаос, вміст таємної скрині практично вивалений назовні. Щобизайвий раз не привертати до себе уваги, а заодно чимось зайняти руки, врешті-решт замісила круте тісто.
- Що це буде – пиріжки чи вареники? – поцікавивсь Петро.
- Що з цього вийде, те собі й буде, – похмуро відповіла Яніна.
Надсекретна операція розпочалася.
- Сестричко, ти в оцих черевичках йтимеш на побачення?
- Так. А що?
- Нічого. Дуже гарні. А чому ти не обрала он ті черевики?
- Тому, що то мої парадні, я їх бережу. Ти не знала?
- А що в них такого особливого?
- Вони замшеві.
- Ой, а можна мені їх приміряти?
- Олесю, ну, давай вже потім, я і так не встигаю.
- Я в них тільки по хаті пройдуся. Я теж собі, може, такі хочу.
- Ну, добре, тільки недовго.
Один черевик Яніна хвацько сховала в порожній каструлі, інший – Олеся побігла вимазувати в кінському гної. 
Менше ніж за хвилину двір Коновальських здригнувся від її несамовитогокрику.
- Що сталося? –визирнула Луїза.
- Не знаю, Олеся чомусь кричить, йди подивись, а то я зайнята трохи.
Як тільки Луїза побігла надвір, Яніна відразу ж помчала до сховку.
 Дідько, зошити на самому дні… Таки дістала. Який же взяти? 
Що це… значить?
В. І. розповів про місяць, зорі, припливи і відпливи. Неймовірно цікаво.
В. І. сьогодні не побачу.
В. І. без настрою, не посміхався, у мене також настрою не стало. 
… сказав, що непогано малюю… обіцяв привезти з міста фарби… 
Сьогодні було наше останнє заняття.
В. І. побачив мене на ринку і привітався.
Хочу повернути йому ті фарби. Сестри з мене сміються, так мріяла зобразити могутнє листате дерево, Олеся ж сказала, що то в мене вийшла якась каляка-маляка. Лише з В. І. я була в безпеці.
Куди б не глянула, скрізь бачу…
- Яніно, що ти робиш?
З переляку впустила зошит.
- Ну, хотіла також намазатись твоїм кремом, а то щось така суха шкіра стала.
- Ви що, сьогодні,подуріли? Олеся загубила мої туфлі. Тобто одну туфлю вона згубила, а іншою умудрилася влізти в болото. Я такого і в страшному сні не могла уявити. Чого дивися? Іди й поможи їй шукати туфлю!
Яніна виходить, ховаючи посмішку, а заодно і коричневий ґудзик.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше