Частина пeрша.

Вона народилась в сім'ї простого землероба і скотаря, в селі, де всі один одного знали поіменно. Їх у сім'ї було десятеро – дев’ять сестер і один брат. Яніна друга з кінця.
Після війни усі починали з нуля. Не було у кого спитатись поради, навіть плакати не було коли.
 Збудували таку-сяку хатинку, взялись обробляти землю, завели худобу. Бідні, знедолені. Рівні. Без чіткого знання і впевненості, що з ними буде завтра. 
Бентежне життя. З куском хліба, а інколи й без нього. У старому лахмітті. Прислухаючись ледь не щохвилі, бо ще кровоточать спомини, а вуха пам’ятають як земля здригалась від вибухів. 
Тонка, граційна, наче намальована білявка з дрібними кучерами. Саме такою запам’яталась Марія у свої неповні шістнадцять і потихеньку вона плекала в собі надію – хоча би рік, хоча би п’ять років миру!
Олексій мріяв про синів. Про дужих, міцних хлопців, які б наповнили їхні життя втраченим сенсом, а заодно допомагали б по господарству. Його не полишали сподівання. Колись молодий й амбіційний, він займав призові місця на змаганнях. Тепер, коли так стрімко змінились пріоритети, планував всього лиш зібрати врожай на десяти сотках землі.
Поруч із Олексієм Коновальським і його дружиною оселилось зо два десятка родин. Неосвічених, заляканих, приземлених. На жінок було гидко дивитися, до біса дратували пусті балачки і примітивні манери. Як же вони з Марійкою виділялись на тому фоні! Наче європейські переселенці посеред стада аборигенів. 
Бувало різне. Різні зими, коли температура опускалася до мінус сорок. Різні дні і години, коли руки нестерпно кровоточили від мотузок, а він надривався і все тягав те рало, заодно витягуючи із себе жили. Різні секунди й хвилини, коли так невчасно приходило розуміння. 
Що ми мали. І що безповоротно втратили.
Марія вперше завагітніла. Із нетерпінням чекали появи первістка, але несподівано стався викидень. Перший із чотирьох її викиднів. Пізніше народилась старша донька, яку назвали Тамара. З відомих причин їй так і не судилося зазнати батьківської любові. 
Не судилося тої любові відчути і жодній із дев’яти його доньок.
- Але якщо Тома хоча б успадкує твою вроду, у нас не буде проблеми з женихами.
Але як на зло Тома вдалася у свого батька. 
Наступним з’явився на світ Петро, а далі народжувались одні доньки.
Найменші в родині – Луїза, Яніна й Олеся.
 Луїзу природа щедро нагородила красою і грані тої краси, наче пелюстки троянди, розкривалися з кожним роком. Марія до того часу нагадувала зів’ялу квітку, життя повільно, смакуючи випило з неї всі соки. Останні роки свого життя (а життя її було порівняно недовгим) майже не підіймалася з ліжка і єдиною розрадою для неї були три найменші доньки, яких батько ще не встиг і не міг (зважаючи на їх вік) продати заміж. 
Луїза була вродливою, Олеся доброю і безхитрісною дитиною, а Яніна усе чіплялась як той кліщ до усіх навколо у пошуку малих й великих знань. Це Марія помітила відразу, тому з радістю навчила її читати й писати, заради неї витягла зі скрині обшарпані довоєнні книжки, які ховала, щоб дарма не припадали пилюкою. Разом, за вечірнім шиттям, вони часто обговорювали прочитані твори. Олексію, якого життя зробило жорстким, а подекуди й жорстоким, це категорично не подобалося.
Він постійно терпить збитки, тоді як сусіди наживають-примножують добро без якихось особливих потуг. Доля із нього добряче позбиткувалась, врешті нагородивши кволим, безхарактерним сином. Частенько зганяв на ньому пекучу злість. 
А що залишалось малому? Всіляко татуся уникати.
Найліпше Олексій ставився до Луїзи. Все, що є найсмачніше – їй. Усю найкращу одіж – їй. Прикраси на ринку купував лише їй. І від тяжкої роботи беріг, так що на ручках, білосніжних пухкеньких ручках, не лопались навіть пухирці.
У селі не було школи. Дітям вона, в принципі, була ні до чого, бо наука, як відомо, вимагала часу, а роботи із весни до осені вистачало кожному, навіть найменшому члену родини. Але взимку, коли поля засинали під товщею снігу, уся сільська еліта відправляла своїх дітей до одного вченого мужа, який учив їх елементарної грамоти, та ще історії, географії тощо. І звали того вченого мужа Володимир Іванович. За свої заняття, ясна річ, він брав чималі гроші, себто бідноті його освіта була не по кишені. Частину зароблених грошей він витрачав на випивку і на інші земні розваги, а на іншу частину (чесно кажучи, значно меншу) купував книжки й канцелярські товари, по які самотужки їздив у місто. До слова, Володимир Іванович мав хороші стосунки із сином старости, тому останній дивився на його витівки крізь пальці.
До свого дітища, приватного вчителювання, Володимир Іванович ставився украй серйозно, роблячи все від нього залежне, щоби його вихованці з легкістю могли вести господарчі книги видатків і прибутків, а окрім того задурити голову і не додати на ринку здачі своєму бідному і менш освіченому сусіду. А ще він знав історію ліпше всіх, от тільки серед діточок рідко траплялися самородки, а ще рідше когось цікавило минуле у всіх його перипетіях. 
- І розумний, і не гордий, – розмірковував про нього староста. – От тільки ці його безпричинні запої… Та заради Бога, якби лише мого сина не споював!
Але незабаром стався один прикрий випадок, коли навіть прихильності старости мало не настав кінець. По селу поповзли чутки, ніби Володимир Іванович розбещує своїх юних учениць, беручи із бідних не грішми, а… 
Дівчата мріють перебратися в місто і покінчити назавжди із тими характерними неприємними відчуттями, коли в зігнуту спину наче встромив хто дрючок, а сухі й пошрамовані руки на дотик мало чим відрізняються від такої ж сухої і сучкуватої деревини. І жодного просвітку, жодних перспектив – працюй, слухняно народжуй дітей, а на свята приймай стусани-подарунки від п’яного чоловіка. 
Ніхто не говорить, що в місті легше, але там хоча б пульсує життя, а вулиці-артерії наповнює свіжа кров. 
Бувалі радять: поки не зіп’єшся на ноги, приставай на будь які умови. Непогано було б влаштуватись прислугою у якийсь кабак. На худий кінець, якщо ніде не знайдеш певної роботи, прямуй у Freudehaus – по-нашому «радісний дім». Там тебе справді радо зустрінуть і якщо ти красива з лиця нагодують, обмиють, а ще подарують шовковий комплект білизни.
Не змарнуй того шансу, можливо, свого єдиного шансу затриматись в місті. 
А ще у Freudehaus тобі, найімовірніше, зустрінеться чоловік, для якого ти станеш маяком у цьому дивному, неспокійному світі і який в свою чергу відгородить тебе від усіх насущних турбот.
Але якщо ти не в змозі правильно себе подати, не вмієш правильно говорити і не маєш уявлення коли слід змовчати, для тебе зачиняться усі путні двері.
Знову ж таки люди розповідали, опираючись на невідомо які джерела, що реакція старости на цю ситуацію була приблизно така:
- Ну, що ви від мене хочете? Чоловіку ще тільки сорок і цілком природно, що йому хочеться жіночої ласки. Це ж не злочин, він нікого там не ґвалтує! Це все відбувається на добровільних умовах і навіть деякі батьки про те знають.
Але тим не менше багато елітних родин забили на сполох. Лише страх перед старостою, який перебрав на себе до біса багато функцій, у тому числі уособлював букву закону і від якого залежало благополуччя кожної родини, змусив їх і далі робити вигляд, що нічого не сталося. Майже нічого.
А в сім'ї Коновальських прижилась своєрідна традиція – щорічні зимові чвари, коли Марія благала, просила, переконувала чоловіка віддати Яніну на навчання, але щоразу натикалась на велику і непробивну стіну.
- У неї такий потенціал!
- Та невже? Потенціал маленької хвойди? То нехай відправляється хоч зараз до того мерзотника-педофіла!
- О як ти можеш? Його шанують…
- Я з ним не бенкетую, тому ніякої поваги у мене до нього немає. Я так само міг би понакупляти дешевих брошур і промивати усім підряд мізки!
- Стільки дітей, дітей менш обдарованих вчаться, а …
- Вчаться ті, хто не лягає спати на голодний шлунок, - чітко і грізно карбує кожне слово. – Тільки поглянь на неї! – раптом тикає пальцем в принишклу Яніну. – Їй не потрібне ніяке навчання. Таким сірим мишам узагалі нічого не потрібно. Усе марно: мої гроші, моє серце і моя кров на вітер. Краще віддати вчитись Луїзу. Це хоча б виглядає логічно.
А невдовзі до них завітав староста. 
Склалось так, що дівчат видавали заміж дуже рано – у п'ятнадцять, шістнадцять років. По перше: щоб дарма хліба не їли. По-друге: щоби швидше отримати за них викуп – кілька соток родючої землі, двадцять овець чи навіть дійну корову. Обов’язковою умовою того обміну була чистота нареченої, себто її невинність. Кому потрібен попсутий товар? Ну, а якщо, не дай Боже, дівку не вдалося збути до двадцяти років, не прохали навіть викупу – віддавали дурно.
Що стосується хлопців, їм доводилось з малих літ тяжко працювати, щоби нажити пристойний викуп і обрати собі будь-яку, на свій смак і розсуд дружину. Одружуватися стало модним після тридцяти років, заживши слави господаря або ж відповідно ледаря і п’яниці. Оті ледарі і п’яниці і спокушались іноді на «старих» нікому не потрібних дів. А якщо ні, то жінка мала цілих три шляхи: або ж залишатися тягарем для рідних, бути приводом для насмішок і легкою здобиччю для хтивих очей і рук або ж врешті-решт звести кінці з життям. 
Ага, був ще і третій варіант: місто. Розпусне і брехливе, поділене на зони контролю. Небезпечне, ох, як небезпечне, бо всі совісні роботящі люди тепер працюють на землі, а в місті зостались одні покидьки, які торгують жінками й наркотиками. Страшне, гріховне, непристойне місто. У місті сільську дівчину або обкрадуть, або зґвалтують, або уб’ють. Або, найімовірніше, це все її спіткає відразу.
Сину старости було лише двадцять чотири, коли він надумав одружитися на Луїзі. Вибору Мирослава не противились.
- Ми її відмиємо, одягнемо, причешемо і вона стане окрасою нашого дому. Це не біда, що нерівний шлюб. Одне лише я не можу стерпіти – безкультурність, безграмотність. 
Сватів Олексій приймав із розпростертими обіймами. Сказати, що він був вдоволений – нічого не сказати. Марія більше мовчала, а коли посміхалась, то немов через силу. Мабуть, тоді вже передчувало біду материнське серце. Петро, не довго думаючи, послався на якусь роботу й втік із дому. Яніна й Олеся тихо сиділи в куточку, наче дві бідні сироти.
На Луїзі була найкраща одіж. Олексій велів розпустити розкішне волосся, щоб воно хвилями струїлось по спині. Дівчина ніби була й весела й щаслива, от тільки очі її не сміялись. У кремезній постаті свого майбутнього нареченого вона не знайшла нічого знайомого чи відрадного. Важкий, тягучий погляд, на голові – потворні залисини. 
Єдине, що подобалось і в той же час кричуще йому не пасувало це ім’я – Мирослав. 
Виходжу заміж за ім’я. Хіба не так?
Внутрішньо Мирослав розпинався від гордощів, але, звісно, цього не показував. Вищий за всіх у цій простецькій хаті і не лише по зросту. Он з яким трепетом дивляться на них із батьком! З повагою, острахом. Втомою. Яка ж бліда і крихка їхня мати! Таке відчуття, що розсиплеться. Клятий старий пердун, клепав дітей, щоб вже напевно звести її в могилу. За спиною кляне і дзяволить, як ота паршива собака, а зараз, бачте, лащиться, кланяється. Гидко дивитися. От якби ще батогом увірвати, аби назавжди уяснив, що він лише бруд під їхніми ногами.
У хаті пахне затхлістю, бідністю. Так тхнуть брудні тіла й несвіжі простирадла.
 Із острахом сів на порепану лаву. У що вони одягнули Луїзу? Лише її струнка постать, миле личко… Більше нема на що дивитись. На стіл виставили свої найліпші наїдки: борщ із м’ясом, себто з якоюсь дохлятиною, білий хліб, пиріжки, наливка… До тої «їжі» вони із батьком не торкнулися, лише відпили трохи наливки. 
Сестер до столу не пустили. Одна, коротко стрижена (блохи у неї чи що?!), уважно спостерігала за гостями. Інша ж, щось собі тихо бурмотіла.
- Не передумав? – вже потім, вдома, запитав у нього батько. 
Вони відпочивали після ситного обіду, який приготувала й подала до столу моторна кухарка разом із пляшечкою сухого вина, виготовленого за майже утраченими, ще довоєнними технологіями. Потроху Мирослав відходив від тих сцен тотального і безпросвітного зубожіння.
- Я знав, що так воно і буде.
Лише не розумів масштабів тої проблеми.
- Але ж нам доведеться з ними породичатись! Взявши собі за жінку Луїзу, ти береш на себе відповідальність і за все їх смердюче поріддя. Не раз і не два вона прохатиме тебе своїм ніжним голосом помогти-зарадити рідним. Бачив, як в того змія очі іскрилися? Усе життя будеш йому за неї розплачуватись.
- Що ж робити?
- Робити? – в легкій задумі схиляє посивілу голову. – Часу ще вдосталь. Що не будь вигадаємо. 
Олексій не відразу, але погодився віддати Луїзу на навчання. Головну роль тут зіграло те, що староста оплатить те навчання особисто і ніяких затрат з його боку! Хоча його зневага до Володимира Івановича, як до педагога, зокрема, і до як до людини, загалом, анітрохи не применшилась.
Яніна того вечора сама не своя ридала десь біля хати. Благо, ніхто їй не заважав, адже батько побіг у місцевий кабак і потягнув за собою Петра. Олеся сиділа біля мами, а Луїза… Бог з нею, з тою Луїзою! 
Сірий кумедний песик, Тимофій, сповна розділяв її горе. Слухала підбадьорливе гарчання і навіть не помічала, як самі по собі висихають сльози. Друг. Єдиний надійний друг. Ось цей кудлатий безпородний пес, якому судилось охороняти їхнє обійстя. Таємно, криючись від батька, вона відв’язувала його ночами – побігати, подратувати чужих псів, помітити свою територію, словом, розім’яти кісточки. 
Непомітно підкралась Луїза, кутаючись в свою білу із рудуватими плямами шубку.
- Ну, що з тобою не так? Мене видають заміж. Я боюсь його. Я з ним і словом не перемовилась і дуже дивно, що ти і в цій ситуації умудряєшся корчити з себе мученицю.
- Іди геть!
Але Луїза не відступає.
- Тобі вже час подорослішати. Ти засмучуєш маму.
- Чим я її засмучую?
- О, Господи, ти як батько. 
- Не смій мене з ним порівнювати!
Сміх. Легкий і дзвінкий. Наче мерехтливі сніжинки.
- Оце тебе тільки й зачепило?
- Мене чіпляє все наше життя. 
- Деяких речей не змінити. А щодо іншого… ти сама наламала багато дров. Батько не пускає до школи? Перечекай. Змирися. Тобі лише дванадцять. Не роби таку кислу пику, наче тебе покусали дикі бджоли. Якщо так подумати, те навчання тобі аж ніяк не потрібне.
- Зате тобі як потрібне. І пишне весілля потрібне і нові сукні. Не латані, перелатані, залишені в спадок від старших сестер. А раптом староста так розщедриться, що побудує для вас окремий будинок? Давай, тренуйся ходити як пава… Ні, ні, не тікай. Ти пам’ятаєш, як я малою зламала руку? У мене досі є шрам. А потім батько напився і я ненароком почула. Почула, що ліпше б я вмерла. Що я недоладна, худа, витрішкувата і що, якби подібне приключилося з тобою, Луїзо, то він, напевно, би того не пережив.
Луїза блідне. Відступає. Тут лише кучугури снігу, а ще собака, яка чомусь скалить зуби, наче вона, Луїза, її зроду не годувала. 
А ще тут, за хатою, причаїлася злість, яка от-от поглине її меншу сестру. 
Ввечері, мама:
- Луїза обіцяє приносити книжки.
Оце так пощастило! Луїза, тим часом, освітлена власною великодушністю, посягнула ще й на загальну улюбленицю – керосинову лампу, бо бачте, вона готує собі придане. 
Вишивання янголят – справа номер один для всього їхнього жіночого колективу.
Маленьке сердечко восьмирічної Олесі розривається навпіл – вона однаково любить обох своїх сестер і однаково не розуміє, чому ті постійно сваряться. 
Луїза – лагідна, вислухає, посміхнеться, погладить по голівці, вишиваючи золотисті німби. Яніна… з нею завжди цікаво. Вона вигадниця, знає багато історій, не сидить на місці. Разом із її друзями – Уляною і Іларіоном, вони мріють викопати у лісі землянку, щоб коли вирости, оселитися посередині. Задля безпеки, говорить Яніна, от тільки безпекою і не пахне. Сестра обирає круті прямовисні схили й не раз вже бувало, що сані заносило вбік і дітвора втрачала над ними управління. Колючий сніг дряпавшкіру, а ще в Іларіона теклакров – оце і всі наслідки тих аварій.
А як смішно було, коли Яніна привчала кататись Тимофія. Як же він бідний скавулів, пручався, але потім настільки звик, що вже сам гордо влаштовувався поміж ними!
Мама Уляни заварювала найсмачніші чаї із сухими листочками  і лісовими ягодами. На свята пекла розсипчастепечиво й поважно ставила на стіл банку малинового варення. Що то були за вечори – спокійні, розніжені, казкові! За вікном падаєсніг, в шибку заглядає повен місяць, в хаті натоплено, дітвора щебече і як же не хочеться йти додому. 
- Та залишалися б, але ж ваші батьки хвилюватимуться, - говорить пані Оксана.
- Ми своїх попередили, - відповідає Яніна.
Лише Іларіон сидить набурмосений, його мати, Поліна, з нічогоможе зліпити історію.
Отож, Іларіона відправляють додому, дівчатка ж вкладаються спати. Спершу,розказують одна одній малозначущі і смішні історії. Що бачили, що чули. Ніби мати Іларіона, Поліна, справжнісінька відьма. Погризлася зі своєю сусідкою через півня, який буцімто наробив їй шкоди і…. Через місяць у тої сусідки випали усі зуби. Ще через рік вона видала доньку заміж й благополучно отримала викуп –поросну свиню. Свиня розродилася дохлими поросятами, а єдине живевродилосяз чорними іклами іпереїло своїйхазяйці усіх до одного курчат.
Олеся засинає і настає час для «дорослих» розмов.
Про Луїзу:
- Мамі так гірко плачеться, наче її ведуть на Голгофу.
- Що за Гогофа? 
- Неважливо. Коротше, не хочу про неї говорити. 
- А що з навчанням?
- Не знаю. Ніби подобається. Зробилася ще поважніша. Тепер відмовляється їсти м'ясо руками.
Дівчаче хіхікання.
- Татусь також відправляє мене до Володимира Івановича. Що скажеш?
- Не знаю.
- Ми ж домовлялися разом.
- Не все так просто.
- Батько не дозволяє?
- Не в тому річ.
- Удвох значно цікавіше та й, мабуть, простіше гризти той граніт науки.
- Я подумаю.
- Про що тут думати?
І справді – про що? У неї немає ні Луїзиної зовнішності, ні Уляниного приданого.
- А якщо він почне чіплятися?
- Не сміши. Мій батько знайомий з ним бозна скільки часуі каже, що він нормальний мужик.
- Диму без вогню не буває.
- Не знаю як ти, а я зроблю усе, щоб тільки вирватись із цього смердючого болота.